Злочини такого масштабу, як ракетний удар по Кривому Рогу, руйнують затишну, брехливу концепцію, в яку так зручно вірити багатьом політемігрантам: нібито це всього лише “путінська війна”. Ніби є Путін – і є якісь “хороші росіяни”, яких обдурили, у яких не було вибору. Але вибір є завжди. Він був і в тих, хто наводив ракету на дитячий майданчик. У тих, хто натискав на пуск – із ясним розумінням, куди полетить ракета і кого вона вб’є. Путін сидить десь нагорі, але за кожним наказом стоять конкретні люди. І саме вони вбили українських дітей.
У Другу світову були Гітлер, Геббельс, Ейхман. Але були й ті, хто прикладом розбивав голову, хто натискав на курок, хто особисто вбивав. Із шести мільйонів євреїв, загиблих у Голокості, майже третина була вбита не в газових камерах, а руками людей, які “просто виконували наказ”.
Війна в Україні – це не просто війна Путіна. Це війна Росії. І з кожним днем це стає все страшнішим і все очевиднішим. Від неї не відгородитися. Від неї не відмовчатися. Звинуватити одного Путіна не вийде. Ця війна стала способом життя. На ній заробляють, нею пишаються, її роблять частиною національної ідеї. І жодного антивоєнного опору в Росії – по-справжньому масового, свідомого – немає.
Хтось скаже: “Але ж є політв’язні”. Так, тисячі. Але серед них лише одиниці свідомо обрали шлях опору. Олександр Скобов, Олексій Горінов – таких героїв можна перерахувати на пальцях. Кілька людей на країну з населенням у 140 мільйонів – це навіть не крапля в морі.
