Минули два роки і 40 днів війни. Лінія фронту за минулу добу практично не змінилася. Але російські атаки на українські міста продовжилися.
Так, наприклад, росіяни обстріляли Сумську область. Одна людина загинула, ще двоє (батько та трирічна донька) – поранені. У лікарні помер 11-річний хлопчик, який постраждав під час обстрілу Куп’янського району, а в Харківській області від обстрілу постраждав 70-річний чоловік.
ЗСУ теж відповідали. Так, під час обстрілу анексованого Росією Донецька загинула місцева мешканка і ще троє людей постраждали. А в Курській області померла мешканка селища Тьоткіне, яка дістала поранення від обстрілу 31 березня.
Коли війна ще тільки починалася, я (та й не тільки я) жахався від таких смертей. Я докладно описував усі обставини загибелі мирних громадян, писав багато співчутливих слів… Ні-ні, не подумайте, я без жодної іронії кажу про це.
А тепер я перетворився на байдужу тварюку. Я пишу: загинула місцева мешканка, поранено трирічну дівчинку… А далі починаю розмірковувати про ситуацію в Конгресі США, про конституційні проблеми Зеленського, про перспективи конфіскації російських активів у західних банках…
Сам себе зневажаю за те, що моя реакція на всі ці смерті й каліцтва притупилася. Я хочу знову повернутися туди, звідки все почалося, і знову переживати так, як це і належить нормальній людині: гостро, з жахом, щоб мені знову було нестерпно боляче. Хочу повернутися в норму. І не можу.
Я пам’ятаю, як ще якийсь час тому ми всі обурювалися тим, що десь у Казані менти катували чоловіка і засунули в дупу пляшку. Ми вимагали покарати цих “правоохоронців”, і влада їх карала. Влада говорила, що це обурливо, що вона з цим боротиметься, що це поодинокий випадок… А потім ми побачили, як людині розбивають голову кувалдою. Ба більше: нам це спеціально показали! І російські політики замість того, щоб обурюватися, почали підбадьорливо хихотіти з цього приводу і дарувати один одному сувенірні кувалди з красивим гравіюванням… А потім нам показали, як людині відрізають голову. І ми вже не непритомніли, але стали філософувати про те, що ось, мовляв, війна, це все неминуче, така людська природа…
А тепер ми бачимо, як катують підозрюваних, як їм відрізають вуха і змушують їсти власну плоть. І нам уже не спадає на думку вимагати, щоб цих садистів покарали. І ми вже не дивуємося, що їх нагороджують. Ми самі поступово перетворилися на тварин.
І винен у цьому Путін. Я не хочу перетворюватися на тварину. Але – перетворююся. Я хочу плакати, а мені не плачеться. Я хочу обурюватися, але не обурююся. Я знаю, що людська психіка надзвичайно адаптивна і це притуплення почуттів – вироблена еволюцією захисна реакція, щоб просто дах не поїхав.
Але я не хочу, щоб у мене вмикався цей захисний механізм, а він проти волі моєї вмикається. І в цьому теж винен Путін. Йому подобається, щоб люди ставали такими, як він. Тобто позбавленими емпатії та елементарних уявлень про мораль приматами. Йому комфортно вважати, що всі люди тільки прикидаються, ніби переживають за когось, крім себе. І що насправді все це лицемірство.
Я дуже хочу, щоб війна якомога швидше закінчилася. Але я не впевнений, що навіть після цього ми повернемося у свій колишній, довоєнний стан. Чи зуміємо ми знову, як раніше, переживати від того, що десь у Куп’янську страждає від ран трирічна дівчинка? Не знаю. Я, наприклад, за себе не впевнений.
У мені щось сталося. Боюся, що це незворотно. І винен у цьому Путін. Не можна допустити, щоб він переміг. Це дуже зашкодить людству. Путінська перемога зробить людей гіршими, ніж вони є. Усіх людей, у всьому світі. Вони й так не те щоби янголи. Зовсім не янголи. Правду кажучи. Але стануть ще гіршими. Цинічнішими. Підозрілішими. Нечутливішими.
Із величезним сарказмом вони слухатимуть проповідь про перемогу Добра над Злом. На кшталт: говори, говори… Язик без кісток… Але ми знаємо, як насправді і хто кого перемагає… Ви не боїтеся за себе? Я – боюся.
І тому всім серцем бажаю перемоги над Путіним. Не хочу стати таким, як він. А він хоче, щоб усі ми стали такими.
Слава Україні!🇺🇦
А в секторі Газа голод тепер практично неминучий. І через якийсь час там почнуть помирати люди. Проте ніхто не хоче зупинитися. Ні ХАМАС, ні Ізраїль. Я нікому не суддя. Я просто люблю Ізраїль. Можливо, тому що просто краще його знаю? Може, й тому… Я хочу миру Святій Землі. І всім, хто на ній живе. Але я не знаю, як його досягти. Ось і все.
I❤️🇮🇱
P.S. Скажете: нюні розпустив… Може, й так. Але чомусь захотілося саме тепер про це написати. А про Конгрес США та іншу чортівню – не захотілося. Таке зі мною іноді трапляється. Вибачте, якщо комусь не до душі. Намагатимуся завтра виправитися і бути більш інформативним.
