Рим в обрамленні Риму налаштовує на вічність. Але час не питає і проривається сам.
У поїзді на зворотному шляху було шумно.
Сєрьожа, кладі сюда. Занімай мєста. Да, ето нє наши, но ми етіх людєй на наши пєрєсадім. Маш, Маш, дай сюда сумку. Кушать будєтє, дєті? Кому чізбургер? Ой, дєвачкі, тут туалєти такіє ґрязниє! І води почті нєт. В Рімє тоже памойка. Пакажи, што купіла-та? Сєрьожа, дастань свєрху. Нєт, вон тот пакєт.
Я не витримала. Підійшла й запитала, звідки, хоча й так прекрасно знала: з Росії. Дуже ввічливо попросила говорити тихіше. Ви в Європі. Тут на кожному кроці люди, яких гучні звуки російської мови травмують. Ви ж знаєте, що Росія веде війну? Що вбиває українців? Точно таких самих дітей, як у вас. Ви тут на канікулах. А вони – бо рятуються від російських ракет.
Тітки й дітки подивилися на мене із сумішшю жаху, цікавості й загостреної класової ненависті, але притихли. Сєрьожа швидко побіг у туалет. Я сказала навіщось grazie і повернулася на місце.
“Ішь ти, сама па-русскі, а єщьо і grazie”, – прошипіли мені в спину. Але мушу сказати, решту подорожі ми провели в тиші. “Дєти, будут спрашивать у вас, што хотітє кушать ілі піть, – атвєчайтє, на всякій случай, па-англійскі”, – навчали матусі своїх чад напівголосно.
Що ж, місія виконана.
Читаю репости тексту Акуніна про дві Росії – і можу лише в сотий раз повторити за Томасом Манном: “Немає двох Німеччин, доброї і злої, є одна-єдина Німеччина, кращі властивості якої під упливом диявольських хитрощів перетворилися на уособлення зла. Зла Німеччина – це і є добра, що пішла хибним шляхом, потрапила в біду, загрузла у злочинах і тепер стоїть перед катастрофою. Ось чому для людини, яка народилася німцем, неможливо начисто зректися злої Німеччини, обтяженої історичною провиною, і заявити: “Я – добра, шляхетна, справедлива Німеччина; дивіться, на мені білосніжна сукня. А злу я віддаю вам на поталу”.
Нема і не треба жодної малої/другої/іншої Росії. Не буває нерівних половин. Кожен, хто виїхав, зробив вибір – відколотися від крижини цієї страшної вічної мерзоти/мерзлоти.
Залишатися в агрегатному стані крижини, відмовлятися танути та інтегруватися в загальносвітовий океан цивілізації сьогодні означає розписатися у своїй прихильності до цієї самої вічної мерзоти.
Навіщо тоді було виїздити? Вивозити Росію в головах, щоб потім, свідомо чи мимоволі, сіяти цю заразу навколо?
Сумний досвід показує: рано чи пізно в самоутворених ґетто обов’язково починається руйнівна для суспільства, що приймає чужинців, боротьба “за права російськомовних”. Знаємо. Літали. Плавали.
Як у тому анекдоті: на виході, як не скручуй, все одно буде автомат Калашникова.
Звісно, у кожного (особливо у старшого/першого покоління) залишиться своя частина ідентичності, культури, мови, коріння, що можна, за бажання, передавати далі, але це справа суто особиста, приватна, сімейна – і принципово не привід об’єднуватися в якусь чергову уявну малу Росію майбутнього.
Бритва Оккама в чистому вигляді.
Навіщо це множення помилкових сутностей? Навіщо нам пропонують повірити в якісь дві Росії?
Чому ті, хто виїхав, мають Росії належати? Ця, інша, – така ж сама. І сама розписується на кожному кроці в тому, що вона – спадкоємиця першої.
Навіть у тексті про незворотність розколу, що трапився, і в зарахуванні себе до “іншої Росії”, мабуть, сам не помічаючи того, автор спростовує власні тези, продовжуючи поволі транслювати викривлену картину історії, тиражувати неправдиві наративи і шкідливі міфи, і тим самим de facto розписуватися у своїй лояльності до тих самих імперських та ксенофобських уявлень, що призвели до сьогоднішньої катастрофи.
Шизоколоніалізм у дії. Невже не соромно хоча б освіченим людям у березні 2024-го оперувати терміном “Орда”, продовжуючи тим самим поширювати, по суті, ті ж уявлення, що стоять за відрізуванням вух і “здам квартиру особам слов’янської зовнішності”?
Називання своїх вчинків та історії через чужий негативно апроприйований термін – усе та ж типова операція прикриття колонізаторів. Прикриття власної сутності та зняття з себе відповідальності через формування негативних уявлень про іншого та імперсоніфікацію зла в інших народах і традиціях.
Яка ще “інша Росія”? Де і коли за сотні років ви її бачили – не на папері, не в прекраснодушності на кістках, а в дії – більше, ніж на кілька років? Скільки можна експериментувати за рахунок чужих життів (азіатських, до речі, не в останню чергу)? Скільки це можна ігнорувати? Мало вторгалися, різали, палили, депортували, знищували, бомбили, катували? Хто це робив? Азія, як унтер-офіцерська вдова, сама себе висікла і сама себе колонізувала?
Чи не час під гуркіт російських ракет і торохтіння та вибухи шахедів над українськими містами перестати оплакувати себе й своє і почати оплачувати багатовікові рахунки? Для початку – хоча б навчитися вибачатися і поводитися тихіше й скромніше: у світі, в Римі, в поїзді – скрізь?
Чи не настав час зрозуміти, що безособові й пасивні конструкції, всі ці “так сталося”, “так вийшло”, “відкололася” щодо власної історії – ніщо інше, як віктимна маніпуляція заради виправдання своєї безвідповідальності й пасивності? А заодно – й апологія згоди росіян бути провідниками зла.
Як і метафоризація геноцидальної війни у вигляді стихійного лиха: вже читали за ці два роки і про бетонну плиту, якою всіх “придавило”, і про “турбулентний час” (улюблений евфемізм росіян), про пожежу, цунамі, землетрус – і ось тепер про “розкол крижини”. Усе та сама хибна картина пасивної віктимності, вигадана звдля власного морального комфорту. І та ж апологія безвідповідальності. Кому, як не історику-письменнику Акуніну, знати, що історію роблять люди, наділені вільною волею? Роблять своєю участю, безучастю або співучастю.
Виходить, що детермінізм та есенціалізм, у яких так люблять звинувачувати своїх опонентів критики деколонізації, ними ж самими de facto і проповідуються. Країни стають вільними чи невільними не внаслідок якихось споконвічно притаманних якостей чи під дією фатуму, містичних небесних сил і божественних ігор у рулетку.
Чи не час хоча б зараз, подолавши власну зарозумілу безвольність, подивитись у дзеркало і перестати кивати кривою пикою на інших? Бажання замазати Азію аж ніяк не ознака європейськості. Навпаки. Сьогодні майже весь світ, крім самих “не таких росіян”, які хизуються цією своєю псевдоєвропейськістю, і так уже зрозумів: Росія – це НЕ Європа.
Відхрещуючись від історичної відповідальності, за кожної слушної нагоди демонструючи шизофренічну роздвоєність займенників “ми” і “вони” залежно від контексту, роблячи вигляд, що вона тут ні до чого, Росія-2 саме цим наочно демонструє солідарність і співприродність усьому, що творила й продовжує творити руками покірних росіян Росія-1.
Тому немає двох Росій. Рівняння Томаса Манна можна вважати доведеним.
Спільний знаменник – типовий набір симптомів і стратегія інфантильного нарциса: винесення локусу контролю, а отже, і відповідальності назовні. Ґазлайтинґ. Віктимність. Коли агресор уявляє себе жертвою.
Сьогодні все працює з точністю до навпаки.
Твердження про непричетність є розпискою в байдужості і тим самим – у співучасті. Декларація про непротивлення злу і гарантія його повторення.
І навпаки, визнаючи необхідність покаяння, беручи на себе хоч малу дещицю тієї жахливої колективної відповідальності, яку ще тільки належить усвідомити, можна хоча б здобути суб’єктність і тим самим зробити крок у якесь майбутнє.
Лише в цьому разі є шанс перестати брати участь у колективному складанні автомата Калашникова на вічних шкільних уроках ДПЮ і спробувати скласти свою особисту сесію з більш змістовних предметів.
Наприклад, з історії Римської імперії. Але спочатку – з історії Російської. Тільки чесно, а не для масових тиражів.
Сьогодні виповнилося два роки Бучі.
Це і є Росія сьогодні.
А вже перша, друга, та чи інша, крижана чи луб’яна – неважливо зовсім.
Ані для тих, хто вижив, ані – тим більше – для вбитих.
