“Газпром” починає будівництво ще одного магістрального газопроводу, цього разу – від діючої “Сили Сибіру” на Далекий Схід. Чудова особливість нового мегапроєкту – повна незрозумілість напрямку прокачування. Компанія не знає, куди качатиме газ новою трасою: із заходу на схід чи зі сходу на захід.
Трубопровід завдовжки 830 км пройде від Амурського газопереробного заводу, що готує газ “Сили Сибіру” до відправлення через кордон до Китаю, до Хабаровська, де має з’єднатися з давно прокладеною магістраллю Сахалін–Владивосток.
Оплачувати будівництво цього газопроводу доведеться всій країні. У “Газпрому” вільних коштів на це немає. Згідно з щойно опублікованою фінансовою звітністю компанії за РСБО за минулий рік, її основний газовий бізнес став збитковим. Показаний у звіті прибуток надійшов від “дочок” монополіста: нафтової компанії “Газпром-нафта”, частки власності в “Новатеку”, “Газпромбанку” тощо. Збиток від продажів становив 292 млрд рублів проти торішнього прибутку в 747 млрд.
Причина проста: Путін наказав “Газпрому” піти із західного ринку, розраховуючи “заморозити” незгодних із його політикою європейців, але альтернативи цьому ринку в компанії немає, і видобуток газу довелося скоротити більше ніж на 100 млрд кубометрів на рік. До того ж компанію обклали додатковими зборами на війну, спустошивши її банківські рахунки.
Дійшло до того, що фінансувати будівництво іншого величезного проєкту “Газпрому” – газохімічного виробництва із заводом зі скраплення природного газу на балтійському березі в Усть-Лузі (теж, до речі, з вельми сумнівними комерційними перспективами) – фінансуватимуть із Фонду національного добробуту, а не як інші проекти, що отримували гроші з інвестиційної програми компанії.
Але вже якщо керівництво країни доручило “Газпрому” прокласти трубу із Забайкалля до Хабаровська, незважаючи на фінансові проблеми, можна припустити, що в такій трасі є нагальна потреба. Однак із цим у проєкту є незрозумілі моменти.
Коли “Газпром” тільки планував конкретні проєкти своєї “Східної програми”, у документі під назвою “Обґрунтування інвестицій”, розробленому саратовським інститутом “ВНДПІгазвидобування” у 2012 році, цей трубопровід фігурував у кількох сценаріях створення нової газотранспортної інфраструктури. Тоді передбачалося побудувати на тихоокеанському узбережжі завод зі скраплення газу, і сировина для перших двох технологічних ліній цього підприємства мала б надходити із Сахаліну, а для можливої третьої лінії –із системи, що пізніше отримала назву “Сила Сибіру”.
Відтоді багато чого змінилося. Завод СПГ на Далекому Сході залишився в газпромівських мріях, а розвиток сахалінського газовидобутку зіткнувся з проблемами, які зараз можна вважати непереборними. Головним джерелом газу звідти мало стати шельфове Південно-Киринське родовище “Газпрому” як частина проєкту “Сахалін-3”, але там, окрім газу, виявили й нафту, й американці внесли його 2015 року до санкційного списку проєктів. Робота практично зупинилася, оскільки освоїти складне родовище без західних технологій російська компанія не може.
Трубу від Сахаліну до Владивостока “Газпром” усе-таки побудував, хоча замість 12 компресорних станцій встановив там лише одну, оскільки Владивостоку з його опорою на вугілля було потрібно не більше ніж півтора мільярда кубометрів газу на рік.
Але в лютому 2022 року “Газпром” підписав із Китайською національною нафтогазовою корпорацією договір про щорічне постачання 10 млрд кубометрів газу далекосхідним маршрутом та узгодив змичку газопроводу Сахалін–Владивосток із китайськими мережами. Глава компанії Міллер оголосив минулого грудня, що газ новим шляхом піде в Китай “не пізніше 2027 року”.
Потенціал видобутку газу на Сахаліні викликає сумніви. Проекту “Сахалін-2”, де “Газпрому” належить зараз контрольний пакет акцій, не вистачає запасів навіть на те, щоб побудувати третю лінію на заводі СПГ. На “Сахалін-1” надії мало, хоча вихід із нього компанії ExxonMobil може, теоретично, допомогти газпромівській трубі, якщо на це підуть “Роснефть” та її японські й індійські партнери. А Південно-Киринське ще довго не зможе давати газ.
Виходить, що вихід “Сили Сибіру” на Хабаровськ потрібен, аби врятувати далекосхідний договір “Газпрому” з китайцями. Побудувати газопровід-змичку за три роки можна. Питання: чи вистачить у цієї “сили” газу?
“Силу Сибіру” живлять два родовища: Чаянда в Якутії та Ковикта в Іркутській області. За чинним контрактом із китайцями, трубопровід має 2025 року вийти на проєктну потужність 38 млрд кубометрів на рік і підтримувати такий обсяг поставок протягом 30 років. Для цього треба видобувати по 42 млрд кубометрів щорічно, оскільки до складу газу, крім метану, що подається через кордон, входить багато інших компонентів, від азоту до гелію.
До 2027 року ці два родовища не зможуть забезпечити поставку додатково 10 млрд кубометрів на рік для постачання в Китай через Хабаровськ. Якщо й вийде надлишок, то доповнювати його до обов’язкового обсягу на далекосхідному маршруті доведеться із Сахаліну, збираючи там газ “по засіках”.
Крім того, Чаянда з Ковиктою не в змозі підтримувати видобуток на рівні, необхідному для контракту щодо “Сили Сибіру”, всі 30 років. І тепер ми маємо два можливих сценарії для східної газотранспортної інфраструктури “Газпрому”, націленої на експорт до Китаю, і ці обидва сценарії виглядають не надто переконливими.
По-перше, “Газпром” може виходити з планів розвитку видобутку на сахалінському шельфі та використовувати газові проєкти острова у двох напрямках: для постачань газу до Китаю через Примор’я і для порятунку “Сили Сибіру” від провалу контракту з китайцями, відправляючи туди частину сахалінського газу новою гілкою від Хабаровська. Тут головна невідома величина – видобувний потенціал Південно-Киринського та інших проєктів.
І по-друге, трасу від “Сили Сибіру” до Хабаровська можуть планувати як відгалуження від майбутньої “Сили Сибіру-2”, інвестиційне рішення щодо якої поки що не ухвалено. Цей мегапроєкт “Газпрому” розрахований на транспортування 50 млрд кубометрів газу на рік з Ямало-Ненецького автономного округу в Китай через Монголію. На півдорозі його мають з’єднати відведенням на Ковикту в Іркутській області, звідки йде газ у першу “Силу Сибіру”.
Навіть якщо китайці і не дадуть згоди на “Силу Сибіру-2”, російське керівництво може дати “Газпрому” відмашку (і забезпечити фінансуванням) на будівництво цієї магістралі. Крім Монголії з її більш ніж скромними запитами газ піде тоді і на порятунок тридцятирічного контракту “Сили Сибіру”, і на виконання зобов’язань перед китайцями за далекосхідним маршрутом.
Треба пам’ятати тільки, що “поворот на Схід”, нав’язаний “Газпрому” керівництвом країни, не має нічого спільного з комерційними міркуваннями. Усі інфраструктурні починання там – суто витратні і, за суттю справи, показушні. Гроші, що надходять з Китаю для оплати російських поставок, не покривають навіть операційних витрат “Газпрому” на видобуток, транспортування і підготовку газу, не кажучи вже про колосальні капітальні витрати на будівництво транспортної інфраструктури та освоєння родовищ.
