Мені здається, більшість із нас ще не зрозуміла, що російський світ знову, як століття тому, вже розколовся, ніби крижина, і дві її половини, велика й мала, стрімко віддаляються одна від одної. Просто розкол стався менш драматично, без тисняви на останній пароплав, без “уходили мы с Крыма среди дыма и огня”. Розкол розтягнувся в часі, та й тріщина спочатку була неширока, хтось досі ще стрибає з однієї крижини на іншу.
І тим не менше – все. Росій знову стало дві. Дуже багато хто – на обох половинах – не може або боїться це усвідомити. Пора переставати стрибати, інакше в один бік стрибнеш, а назад уже не повернешся.
Надії на швидкий крах паршивого режиму (знову ж таки, як 100 років тому) не виправдовуються. Паршивий-то він паршивий, але парша, як відомо, прилиплива. Минулого разу її 70 років відскребти не могли. Цього разу, ймовірно, знадобиться менше часу, адже він у 21 столітті йде швидше, але все ж валізи треба розпаковувати й готуватися до того, що це надовго.
Що буде з “маленькою” Росією, яка розбрелася по різних країнах, загалом зрозуміло. Ті, хто молодший, або активніший, або професійно космополітичніший, з різним ступенем успішності асимілюються. Ті, хто старший за віком і професійно прив’язаний до мови і культури, будуть сумно співати “пока не меркнет свет, пока горит свеча” – і підтримувати цей вогник, скільки вистачить життя і сил. Ця робота не безглузда і не марна, тому що в тій, “великій” Росії залишиться дуже багато людей, для яких цей вогник потрібний і дорогий.
У метрополії – чортове дежа векю – скоро стане зовсім непроглядно. У давній, двовіковій боротьбі між азіатською державою і європейською культурою вчергове перемогла Орда, і вона візьметься старанно азіатити культуру. (В Азії та її культурі нічого кепського немає, хіба мені, сходознавцю, цього не знати; йдеться про Азію політичну, ту, в якій держава – це все, а особистість – ніщо).
Культура метрополії буде цензурована, вихолощена, поставлена рачки і навчена виляти хвостом. Бачили, пам’ятаємо. Потім, звісно, сформується контркультура, віртуоз Езопової мови і дулі в кишені. Теж пам’ятаємо, бо наїлися. Емігранти будуть розчулюватися на будь-які живі прояви підцензурної культури – як Набоков на Окуджаву. Росіяни – потайки передавати один одному Тамвидав. І друкуватися під псевдонімом на Заході.
Яка ж усе це туга, пані та панове. Національний гімн Росії: “А мы просо сеяли-сеяли, а мы просо вытопчем-вытопчем”. Ну а головний національний вірш: “Каждый выбирает для себя”.
Знову треба обирати: щит і лати, палицю і латки; релігію, дорогу; чи служити дияволу; міру остаточної розплати – і далі за списком.
Хтось платить професією, хтось – зубожінням, хтось – еміграцією. Найдостойніші – свободою. І навіть життям. Що вища якість людини, то дорожча плата.
І все це того варте. Ось про що я думаю і навіщо написав цей текст, а зовсім не для того, щоб нагнати на вас іще більше зневіри.
Не стільки в нас усіх, скільки в кожного окремо екзаменаційна сесія. Важливо не зрізатися.
