Нещодавно мій друг редагував статтю для одного англомовного наукового журналу. Ішлося про архів внутрішніх документів Ватикану під час Другої світової. Я була у від’їзді, і він раз у раз дзвонив мені і кричав у слухавку: “Ні, ти тільки послухай!” – і зачитував черговий циркуляр за підписом Папи і кардиналів, де чорним по білому було написано: “Заспокойте місцевих парафіяльних священиків християнською участю, завіряйте їх – нехай думають, що їхні листи і заклики в роботі й ми займаємося порятунком євреїв, а на ділі ж продовжуйте колишню лінію Святого Престолу”. Колишня лінія Святого Престолу вела прямими рейками в Освенцим.
Не буду втомлювати давно відомими фактами. І все одно читання реальних документів церкви, у центрі релігії якої стоїть тема любові до ближнього, – приголомшує. Не кажучи вже про покаяння.
Єдиним і першим в історії Папою, який послідовно працював над цим, був польський Папа Войтила – Іван Павло II. І внутрішній опір Ватикану і всієї церкви був величезним.
Лише в 1996(!) році з’явилася офіційна заява, що Ватикан надто терпляче ставився до фашизму і не боровся з ним усіма засобами. У 1997 році він приніс покаяння за Голокост, сказавши, що “совість християн мовчала під нацизмом, і християни не чинили потрібного духовного опору переслідуванню євреїв”.
1998 року вийшла друком книга італійського журналіста Луїджі Аккаттолі (Luigi Accattoli) When a Pope Asks Forgiveness: The Mea Culpas of John Paul II (“Коли Папа просить пробачення”).
1982 року Папа вибачився за “помилки” інквізиції, згодом кілька разів засудив її за “нетерпимість і навіть насильство у служінні правді”. 1984 року під час подорожі Америкою вибачився за “грубі помилки” місіонерів і насильство щодо індіанців. У 1985 році попросив вибачення в африканців за жорстоке поводження з ними колонізаторів.
1992 року публічно попросив вибачення у покійного Галілео Галілея, оголосив рішення інквізиції помилковим і реабілітував ученого, повернувши йому “право бути законним сином церкви”. Потім були реабілітовані Джордано Бруно, Савонарола, Ян Гус і Мартін Лютер.
1995 року Іван Павло II звернувся до жінок світу і покаявся у співучасті церкви в їхньому утиску, вибачився за несправедливість і дискримінацію в оплаті праці, кар’єрі та в усьому, що належить до демократичних прав і обов’язків громадян. У 1995 році від імені католицької церкви попросив вибачення за зло, скоєне “братам з інших конфесій”.
Тощо.
12 березня 2000 року Папа служив урочисту месу Mea Culpa в церкві Святого Петра у Ватикані, під час якої відбулося загальне покаяння і “очищення пам’яті” в нетерпимості та насильстві, скоєних щодо інакомислячих; покаяння в організації релігійних війн і хрестових походів, у насильстві та жорстокості, використаних інквізицією; покаяння в гріхах, що порушили єдність християн, гріхах проти євреїв; покаяння в гріхах проти прав народів – неповагу до інших культур і релігій; покаяння в гріхах проти людської гідності, проти жінок, проти окремих рас і народностей; покаяння в гріхах проти прав особистості та проти соціальної справедливості. За словами Папи, він “благає прощення у Бога за несправедливість, яку допустили за минулі століття християни”.
Але виняток лише доводить правило. І нинішній Папа Бергольо у своєму традиційному латиноамериканському лівому антиамериканізмі не просто послідовно провалює все, що стосується злочинної ролі Росії.
Усі пам’ятають спочатку спробу з’єднати росіянку й українку для несення хреста на передвеликодній процесії via crucis 2022 року, незабаром після Бучі в розпал знищення Маріуполя, що закономірно викликала шквал обурення, потім висловлювання про “мирний російський народ” і про те, що зло в Україні творять представники народів Кавказу та буряти: “Коли я говорю про Україну, я говорю про народ, що прийняв мученицьку смерть. Якщо у вас є люди, які стали мучениками, у вас є хтось, хто їх мучить. Коли я говорю про Україну, я говорю про жорстокість, тому що у мене є багато інформації про жорстокість введених військ. Зазвичай, найжорстокішими, мабуть, є ті, хто з Росії, але не дотримуються російської традиції: чеченці, буряти тощо”, – сказав Папа Франциск 28 листопада 2022 року.
А потім, уже в серпні 2023-го, Папа здійснив екскурс у російську літературу та історію під час звернення до російських студентів: “Ніколи не забувайте про спадщину. Ви спадкоємці великої Росії: великої Росії святих, правителів, великої Росії Петра I, Катерини II, тієї імперії –великої, освіченої, [країни] великої культури і великої людяності. Ніколи не відмовляйтеся від цієї спадщини, ви спадкоємці великої матінки-Росії, йдіть уперед із цим. І спасибі вам. Дякую за ваш спосіб бути, за ваш спосіб бути росіянами”, – сказав тоді Франциск.
Тепер Папа закликає Україну підняти білий прапор – тобто de facto відрікається від своєї віри і закликає визнати перемогу Зла.
Папа й лиходійство – дві речі несумісні?
Теоретично.
На практиці все інакше.
Кому служить Папа – питання не тільки його власної совісті. Папа – політична фігура. Боюся, хтось послідовно допомагає йому в написанні та трансляції подібного роду ідей.
В Італії церква досі недовідокремлена від держави. Цей спрут обплутує кожен сантиметр місцевого життя. І незважаючи на послідовно проукраїнську позицію нинішнього уряду Мелоні та постачання зброї, путінські наративи, пропаганда експлуатують не тільки суто економічні інтереси, а й італійську комуністофілію, антиамериканізм та дуже ґрунтовно вкорінений міф про особливу, таємничу й прекрасну російську душу та духовність – від Достоєвського до Тарковського.
Словосполучення Santa Russia і grande madre Russia, як і раніше, звучать, але хоча б уже не з кожної, а з кожної третьої праски. Це не дивно. Адже міф про “святу Русь” і “велику культуру” так давно й послідовно втовкмачували (зокрема, не в останню чергу зусиллями лівих славістів, яким теж доведеться ще переглянути свою роль і визнати моральну частку своєї відповідальності) у голови поколінь і поколінь, у тому числі католиків, що кадрів Бучі, Маріуполя, ексгумацій в Ізюмі та завалів Дніпра, Кривого Рогу і Краматорська, свідоцтв про тортури, про масові зґвалтування, про розстріли полонених, затоплення Каховки та вбивства одеських дітей виявилося зовсім недостатньо, щоб витягти його звідти.
Це робота на покоління. Але вже сьогодні, як і багато італійців, замість вигаданого Папою білого прапора я б воліла побачити реальний білий дим над Ватиканом.
Habemus Papam?
No, grazie.
