Ось уже понад два тижні російські незгодні обговорюють у своїх блогах і соцмережах зникнення Навального, який з однієї в’язниці начебто вибув, але ніде більше не з’явився. Паралельно репресії наростають щодо діячів мистецтва – від заарештованого співака Шарлота, який нещодавно спалив російський паспорт, до письменника Акуніна, оголошеного днями терористом і екстремістом. У всіх цих випадках особливо вражає той факт, що інтерес до того, що відбувається, виникає лише у вкрай обмеженого кола людей: місцезнаходження “опозиціонера №1” обговорюють лише його прибічники і ті, хто підписаний на сайти, пов’язані з ФБК; за артиста, що сидить у СІЗО, не заступився ніхто з його колег по цеху; видавництва та магазини, що заробляли на книжках найкасовішого російського белетриста, змагаються в тому, хто перший зніме його твори з полиць, хоча самі ці книжки екстремістською літературою не вважаються.
Усі ці моменти змушують згадати події відносно недавнього минулого: у листопаді 2018 року після арешту на 12 діб репера Хаскі ціла плеяда популярних артистів улаштувала концерт під гаслом “Я буду співати свою музику!”, після якого їхнього колегу, який не досидів кілька днів, звільнили. 2021 року, коли той самий Навальний повернувся з Берліна і був заарештований, у десятках міст Росії відбулися мітинги, під час яких затримали понад 10 тисяч осіб. Кількість листів на підтримку діячів мистецтва, підписаних останніми роками їхніми колегами і шанувальниками, вимірювалася сотнями. Однак сьогодні стає зрозуміло: у країні настало оглушливе мовчання. Будь-яка людина може зникнути – опозиціонер чи лояліст – і з 600 тисяч підписників її соцмереж до будівлі суду, де слухатиметься справа про її арешт, вийдуть двоє, а на процес, що збереться для присудження їй терміну, прийдуть 20 людей, аби лише пересвідчитися, що слухання мають закритий характер.
Звісно, це частково викликано тим, що чергове закручування політичних гайок, яке почалося після 24 лютого 2022 року, видавило значну частину політично активних росіян за кордон, але це не може бути вичерпним поясненням. Багато що свідчить про те, що люди бояться репресій і тому побоюються хоч якось проявляти своє невдоволення. Однак, на мій погляд, більшість “лягає на дно” насамперед від розуміння безглуздості будь-якої дії: все здається зумовленим волею якщо не однієї людини, то узгодженої діючої команди, опиратися якій неможливо. Росіяни – і я писав про це ще багато років тому – вельми раціональні люди: вони не мають жодного прагнення робити безглузді дії. І віддавна знають, що рятуватися від проблем із державою найкраще поодинці. Звісно, ця тактика дорого коштує тисячам, але мільйони все ж виживають – так було навіть за часів Великого терору.
Російське суспільство – як “внутрішнє”, так і емігрантське – звикло мовчати: перше вже повністю і безповоротно, а друге ще не зовсім, але в перспективі і воно деполітизується, адже безглузда діяльність не буде вестися вічно. Путінська система за останні роки “нового курсу” стала набагато міцнішою, ніж за перші 20 років її існування: як виявилося, проти сили жодні прийоми “освіченої опозиції” не працюють, і це – головна риса нової реальності…
