Закінчився один рік і двісті двадцять шість днів війни. На фронті (ось я вже і думаю: писати, якої війни?) війни Росії з Україною за минулу добу, судячи з карт ISW, істотних змін не відбулося.
Сьогодні моєму товаришеві Борі Нємцову виповнилося б 64 роки. Для мене він, як і раніше, живий. Я часто подумки з ним розмовляю. Я чую його голос, бачу, як він дивиться на мене, чую, як сміється, і взагалі…
Коли робив йому пам’ятник на могилу, у мене одразу народився образ каменю, пробитого кулями. Не знаю, чому. Так мені він уявляється. Він був м’який, добрий, смішливий і дуже несерйозний. А виявилося, що камінь – це те, що найкраще його втілює… Так буває.
Дуже шановані, солідні, дорослі й серйозні пани з моїх колишніх колег по уряду перетворилися на жалюгідних і боягузливих дідуганів, які заклеїли скотчем свій рот і полохливо ховають очі в смартфон. А цей роздовбай і реготун виявився гранітною скелею. І чомусь я не здивований. Чомусь мені здається, що так воно й мусить бути. І ніяк інакше…
У Борі дивовижним чином об’єдналася Україна та Ізраїль. (Ви це теж відчуваєте, так?). І сьогоднішні дві війни в мене в голові в день його народження злилися в одну. І він загинув на цій війні. Одним із перших. Пав смертю хоробрих.
Утім, усе це не більше ніж мої фантазії. Просто якось так склалося в моїй уяві. Дурниці, звісно. Не звертайте уваги. З днем народження, Борян. Сумно без тебе. Нема з ким на Ельбрус піднятися. Яшин сидить. Тебе вбили… Та, втім, я все одно в Росію нев’їзний.
Убили Нємцова чеченці. На замовлення Путіна. І він за це дав Кадирову орден. І Гермеєву теж. І команду дав слідству – зупинитися тільки на прямих виконавцях. І не треба наводити тінь на тин. Тут усе ясно як білий день.
Тільки не треба цієї анекдотичної “чортової невизначеності”, будь ласка. Обійдемося цього разу без “невсетакоднозначно”. Гаразд? Своєю брехнею ви ображаєте мій розум. І свій заодно. У кого він ще лишився.
Коротше, ось так… А на війні – як на війні. Людей вбивають, міста руйнують, землю мінують на сто років уперед… Я не знаю, що про війну писати, коли нічого не відбувається, окрім безцільних убивств і штовханини на місці, а її кінця навіть близько не видно.
Більш-менш зрозуміло, що обидві сторони поставили перед собою недосяжні цілі. Недосяжні навіть не тому, що їх технічно неможливо досягти. Технічно якраз, можливо, і можна. Страшніше те, що мета, досягнувши якої одна сторона готова буде припинити війну, абсолютно неприйнятна як кінець війни для другої.
Припустімо, збулася мрія Путіна і він узяв Київ. Він буде готовий закінчити війну. Але Україна ніколи з цим не змириться. Отже, війна триватиме.
Припустімо, ЗСУ вийшли на кордони 1991 року. Аналогічно Україна буде готова зупинитися. Але Путін – ні за що. І отже, все знову піде своєю чергою: людей убиватимуть, міста руйнуватимуть, землю мінуватимуть, і нічого з виходом на кордони 1991 року не зміниться…
Отже, кінець настане лише з вичерпанням хоча б у однієї зі сторін фізичної можливості вести війну. А коли це станеться? А хто ж його знає. Можливо, ще з десяток років воювати доведеться…
На той час уже всі забудуть, з чого все почалося і хто винен… Як у євреїв з арабами… І кожен кричатиме про невідмщених своїх співвітчизників, убитих ворогами. Про жагу помсти і “попіл Клааса”. І отже, війна буде сама себе мотивувати трупами і руїнами, які вона ж і виробляє…
Російські рекрути набору осені 2033 року всерйоз вважатимуть, що колись давно, коли вони ще були дітьми, на Росію напала зла “Ната” і відтоді Росія воює за свою територію. Адже це абсолютно очевидно, що це все – російська земля. Досить почитати Конституцію. Куди далі?
Що вже говорити тоді про українців. Їм і вигадувати нічого не треба… Уся фактура в наявності. І триватиме ця війна до повного взаємного винищення і озвіріння.
А мені й заперечити нема як: звісно, Україна має рацію. Звісно, не вона має зупинятися. І вже точно не першою.
Тут двох думок бути не може. Тож ти, дорогий Герр Кох, мовчи і сопи у дві дірочки. Не твого розуму справа. Ти сидиш у своїй Німеччині – от і сиди собі, мовчи.
Ця війна і так уже триває дев’ять із половиною років. Ще трохи, і вона перетвориться на воєнний “перпетум мобіле”, на чорну діру, яка засмокче в себе все, що є в народі цінного і доброго. Від людей до економіки. І там усе це згине. Без сенсу і користі.
Цю війну Україні потрібно виграти. І виграти швидко. Іншого виходу немає. Україні для цього потрібно багато зброї і грошей. У Заходу є і те, й інше. Треба домогтися, щоб він це їй дав. Це єдине завдання, яке має вирішувати українська влада. Жодних інших завдань у неї нема.
Усе має бути підпорядковане виконанню цього завдання. Той корисний, хто допомагає його виконати, той зайвий, хто не допомагає. Той ворог, хто заважає. Немає жодних інших завдань, лише це. І я впевнений, що це завдання можна виконати. Якщо захотіти і засунути свої амбіції та его в одне місце.
Тим більше що наша справа права. І тому ворог буде розбитий і перемога буде за нами.
Слава Україні!🇺🇦
