Минув один рік і сто сімдесят днів війни. Сьогодні на фронті все складається помірно позитивно. Зранку всі телеграм-канали (як українські, так і російські) намагалися повідомити про те, що ЗСУ фактично вже звільнили Урожайне і просунулися на південь – на схід від Роботиного.
І ось я дивлюся свіжі карти ISW і бачу, що так воно і є: в Урожайному тільки найпівденніший край ще не зайнятий ЗСУ. За ту територію ще йде бій. Уся інша територія вже під контролем ЗСУ.
Також на карті видно, що у двох місцях на схід від Работиного ЗСУ просунулися на південь приблизно на 1 км. А загалом на цій ділянці українські війська вже прорвали першу лінію “валу Суровікіна” на фронті завширшки приблизно 3 км і на глибину приблизно 1 км.
Що ж стосується російського наступу по лінії Куп’янськ–Кремінна, то я вже другий день жодних суттєвих змін не бачу. Якщо вони й були, то такого масштабу, який карти ISW не вловлюють.
І так, плацдарм на правому березі Дніпра, на південь від Козацьких Лагерів, начебто став навіть більшим. Тримаємо пальці хрестиком: навіть якщо це й не стане ще одним важливим напрямком українського наступу, то, в будь-якому разі, щонайменше, поп’є путінським воякам крівці і відтягне їхні резерви з інших напрямків. Що саме по собі вже буде важливим досягненням.
На інших ділянках фронту (Бахмут, Авдіївка, Мар’їнка, Вугледар тощо) жодних змін не бачу.
Путінські генерали продовжують обстрілювати українські міста. За останній час у Херсоні вони вже вбили 8 осіб. У Широкій Балці артилерійським снарядом було вбито цілу сім’ю. Останнім, уже в лікарні, помер 12-річний хлопчик.
У мене всі слова з цього приводу закінчилися. Залишилися тільки тупий біль і ненависть. Я все ніяк не можу примиритися з тим, що вбивцями стали ті самі люди, яких я знав особисто.
Узяти того ж Путіна. Я ніколи з ним не був дружний і близький. Ми не ходили один до одного в гості, не зустрічали разом свят, не відпочивали. Але зрідка стикалися по роботі, щось обговорювали, мали масу спільних знайомих…
Нічого не видавало в ньому вбивцю. Я, звісно, не геній проникливості, але тим не менш. Звичайна пересічна людина. Привітна, спокійна, злегка іронічна, конструктивна.
Кажуть, влада псує людей. Ось і Путіна вона зіпсувала. Але я знав масу людей, які, маючи величезну владу, не стали вбивцями. А цей – став. Отже, це сиділо в ньому від самого початку? Але чому тоді цього не було видно?
І взагалі. Усі ці люди. Генерали, полковники, лейтенанти. І навіть рядові контрактники (залишмо осторонь мобілізованих)… Я ж із ними ходив одними вулицями, дивився одне й те саме кіно, навчався за одними підручниками. Хіба це були вбивці – з самого початку?
Ні, звичайні обивателі. Як вони собі це все пояснюють? Ось, мовляв, так і так, доля таким чином склалася… Я ж не думав, що воювати доведеться. Думав, відслужу за контрактом десь у глухому гарнізоні – і додому. Стільки років усе було тихо. Хто ж міг подумати, що так усе обернеться?
Це як в анекдоті про пожежника: все, начебто, у мене добре! І пенсія рано, і зарплата хороша, своя поліклініка, санаторій, оснащення безкоштовне, харчування на роботі – від пуза, відпустка велика… Але як пожежі, то хоч звільняйся!
Банальність зла. Вони всі дуже впізнавані. Це той самий народ, ім’ям якого ухвалюються всі державні рішення. І мене особисто це жахає. Я просто в розпачі, коли думаю, що людина так вперто не хоче взяти свою долю у свої руки, що тупо пливе колодою по річці своєї власної долі.
Їй кажуть: там попереду – водоспад. Він відповідає: так? Коли я заходив у річку, все було спокійно і вона тихо текла кудись за горизонт. Але ти ж не хочеш розбитися об каміння? Ні, не хочу! Ну так вилазь швидше на берег! Як так “вилазь”? Та ні вже, я попливу… Якось мені боязно вилазити на берег. А що я там буду робити? Краще попливу далі… Хай буде що буде. Авось не пропаду…
Ти розумієш, що тебе везуть убивати людей? Та й сам ти можеш загинути! Розумію… Хіба ти так планував своє життя? Хіба тобі хочеться так ризикувати своєю головою, та ще й людей убивати? У тому числі маленьких дітей! Ні, не хочеться… Мені самому страшно робиться, коли про це думаю! Ну так вийди з цього кола! А як? Посадять же? Ну, посадять – посидиш. Зате цілий залишишся і вбивати нікого не треба буде! Так? Щось ти мені не те радиш… Я так не можу… Нехай везуть куди хочуть. Ми люди підневільні. Дасть Бог, пронесе… Авось не пропаду.
Оцей вибір: краще я стану вбивцею, ніж зіпсую стосунки з владою – це і є тихий жах, який відбувається в голові кожного росіянина. Мене вражає, з якою легкістю звичайні люди стають убивцями.
І навіть ще тупіше: краще я здохну, ніж зіпсую стосунки з владою. Тобто звичайний російський обиватель боїться проблем із владою сильніше, ніж смерті. І як мантру весь час собі бубонить: авось пронесе, може, все ще якось владнається…
Тобто росіянин своє життя цінує не дуже високо. Чого ж від нього чекати поваги до чужого життя? Він чуже, певно, цінує ще менше, ніж своє…
Ось таке військо воює сьогодні проти України. Це живі мерці. Зомбі. Хороші, по суті, добрі й працьовиті люди, серед яких я так довго жив… Я їх дуже добре знаю, це мої колишні співвітчизники.
І тепер вони мене здивували. Виходить, я їх зовсім не знав. Виявляється, вони легко можуть, наприклад, убити 12-річного хлопчика. І всю його сім’ю. Їм накажуть – вони і вб’ють. Зізнайтеся, коли ви зустрічаєте їх на вулицях російських міст, ніщо не видає в них цієї готовності, правда? Шашлики-машлики, “Спартак” – чемпіон, дай у борг до зарплати, дітей із садочка забрати, мамці картоплю посадити…
Не знаю, як вас, а в мене це викликає відчай. Я хочу, щоб усе це скоріше закінчилося. Їм не можна програти. Їх потрібно перемогти.
Тому що наша справа – права. А значить, ворог буде розбитий і перемога буде за нами.
Слава Україні!🇺🇦
