30 липня 2018 року в ЦАР жорстоко вбили трьох російських журналістів: Орхана Джемаля, Кирила Радченка та Олександра Расторгуєва. Вони поїхали до Центральноафриканської Республіки, щоб розслідувати діяльність вагнерівців. Тоді їхню присутність там треба було ретельно, з ризиком для життя, доводити, адже структури Пригожина влаштувалися в ЦАР незадовго до цього і тільки починали свою грабіжницьку експансію. А сам Пригожин ще сором’язливо заперечував свій зв’язок із ПВК “Вагнер”.
Сьогодні, п’ять років потому, я точно знаю, що журналістів убили за особистим наказом Пригожина, який, зі свого боку, отримав “добро” на це у свого партнера Путіна. Тоді вони ще намагалися зображати непричетність до кривавих злочинів.
Сьогодні Пригожин красується на форумі Африканського союзу в Пітері і позує з високопоставленими чиновниками ЦАР. Ховатися і заперечувати присутність головорізів із РФ в Африці тепер безглуздо. Немає потреби ні Пригожину, ані Путіну вдавати непричетність до вбивств і звірств. Після вторгнення в Україну – навіщо? І вони, і вся країна РФ залишилися поза межами цивілізованого світу.
Доповіді про звірства ПВК “Вагнер” і в ЦАР, і в Малі хто тільки не робить тепер. І ООН, і журналісти світових ЗМІ, і правозахисники. Убивство вагнерівцями трьох журналістів було лише початком свавілля. І знову змушений повторити – як же пізно прокинувся світ, чому ми весь час запізнюємося?! Скільки повинно було загинути від російських куль і бомб людей – уже після розстрілу вагнерівцями п’ять років тому мужніх репортерів, – щоб визнати, що Росія – країна-терорист…
