Події останніх тижнів – від заколоту Пригожина до арешту Гіркіна – дуже багато говорять нам про нашу країну.
Підтримати Гіркіна до суду вийшло три з половиною людини. А встати в пікет зважився взагалі один – колишній “народний губернатор” чогось там Павло Губарев. Решта розійшлися одразу ж, як їм веліли, сказавши, що вони, мовляв, законослухняні і боротимуться за свободу Гіркіна на сайті. Жодних тисяч (сотень тисяч) розлючених патріотів не було й близько.
Це, звісно, найкраща новина останніх днів, набагато важливіша й цікавіша, ніж сам арешт цього, на мою думку, цілком ручного клоуна (те, що він клоун, не заперечує того очевидного факту, що він злочинець і що знищення “боїнга” та 298 осіб, за що його засудили до довічного в Гаазі, аж ніяк не вичерпує список його страшних злочинів). Пасивність “патріотичної громадськості”, що дає змогу засумніватися в самому її існуванні, порадувала багатьох, особливо тих, хто побоюється, що після Путіна буде ще гірше. Мені здається, якщо розглядати реальні, а не умоглядні сценарії, то гірше нікуди, тому не варто боятися, але на знімки порожньої площі перед судом, згадуючи, як площі перед судами були заповнені людьми, коли там судили реальних супротивників режиму, дивитися приємно.
Факт настільки спокійної реакції “патріотів” на арешт одного з найяскравіших їхніх спікерів вимагає і аналізу, і перегляду деяких уявлень про власну країну, що складалися в нас останніми роками.
Перше, що спадає на думку: “патріотичної громадськості” насправді не існує, як немає танка “Армата”, другої армії світу та багато чого іншого. Що її, як ту саму “Армату” або другу армію світу, вигадав Кремль, щоб залякувати нас і весь світ. Якщо повірити в це, наше світовідчуття стане набагато позитивнішим, а наш образ майбутнього – оптимістичнішим, ніж зараз. Але боюся, це не так: “патріотична громадськість” існує.
Про це свідчать серйозні соціологічні дослідження – твердження про неможливість опитувань громадської думки в умовах жорсткого авторитаризму походять здебільшого від тих, хто жодного опитування в житті не провів і не дуже уявляє собі, як це робиться. Результати роботи небагатьох професійних груп, що залишилися в Росії, треба, ясна річ, критично інтерпретувати, але не варто відкидати з порога просто тому, що вони нам не подобаються. Про це ж свідчить очевидна поширеність складових патріотичного синдрому, як-от віра в негативне ставлення до нас усього світу і в змови проти нас англосаксів та інших жидомасонів, нехтування законами і договорами, презирство до інших народів – від “тупих американців” до “боязких грузинів”, віра в будь-яку нісенітницю, що виправдовує “своїх” і покладає всю відповідальність на “чужих” (продовжують же люди вірити, що Маріуполь і Бучу влаштували самі українці).
Нарешті, про це ж свідчить радість від анексії Криму, що охопила країну майже десять років тому. Патріотичний синдром – це реальність. З того, що зараз він не набув форми звичного для лібералів протесту, не випливає ні його відсутності, ні того, що він не небезпечний.
Можна, звісно, зробити інше, теж доволі приємне для нас припущення. Патріотична громадськість існує, але вона складається зі слабких боягузливих людей, здатних лише ставити лайки божевільним злочинцям, проте не готових до реальної боротьби. Власне, явище пізнається у взаємодії з ним. Зараз ми бачимо результат такої взаємодії: їм кинули виклик, вони змовчали. Ось ми виходили – і в серпні 91-го, і в 2011-2012, і коли судили наших товаришів. А вони просто бояться. А якщо вони бояться, значить, нам не слід боятися їх: жодної загрози вони не становлять.
Проте це теж не так. Не варто заперечувати наявності у деяких із них сміливості та готовності до ризику і самопожертви. Серед них є люди, які вірять у свої, м’яко кажучи, дивні ідеї. І деякі з них добровільно поїхали воювати в Україну, деякі там загинули. Дехто – значно більша кількість – охоче візьмуть до рук зброю, щоб знищувати тих, хто їм не подобається в самій Росії. Небезпечно і неконструктивно недооцінювати ворога.
Звісно, вони не такі сильні, як багато хто думав. Частково їхній образ справді сконструйований Кремлем, але частково, як це не дивно, – нами самими. Віра частини російської інтелігенції в деструктивність російського народу, в його прихильність до божевільних ідей і в готовність ці божевільні ідеї – від проток до Криму – захищати не ґрунтується на жодних фактах, зате виправдовує не тільки пасивність у боротьбі з владою, а й співпрацю з нею. Адже вона у певному сенсі є еманацією народу, а отже, не можна і йти проти неї. Треба обмежуватися тільки поліпшенням того, що можна поліпшити, не зазіхаючи на основи. Тобто ти, працюючи на владу і співпрацюючи з нею, маєш рацію, а ті, хто активно проти, може, й хороші люди, але не розуміють реальності. Власне, все це описано Ханною Арендт: не можна ж, казали деякі німецькі інтелектуали, виступати проти нацистів – за них народ, а отже, треба зрозуміти їхню правду.
Але чому ж не вийшли ті з “патріотів”, які зовсім не боягузи? Адже на пару тисяч перед судом їх, точно, набереться. Цей факт, гадаю, дає змогу прояснити, що ж вони собою являють і чим відрізняються від нас?
Ми – за свободу, а отже, за людину, за індивідуальність і за самих себе. Наша гідність – у нашій свободі, у самостійному прийнятті рішень, ми орієнтуємося на свої уявлення, а не на заклики і накази. Усі мої друзі, наприклад, виходили на акції не тому, що їх до цього хтось закликав. Вони лише користувалися приводом, відчуваючи повну самостійність свого рішення. Оскільки ми за себе, ми можемо виступати проти системи навіть тоді, коли відчуваємо її загалом правильною, вступати в конфлікт з умовними своїми. Коли Єльцин почав війну в Чечні, ДВР негайно виступив проти – ми були першою партією, яка організувала тоді публічний протест. Єльцин був нашим президентом, ми голосували за нього, ми, в міру сил, сприяли йому в його реформах, але тут ми – кожен із нас – сказали йому, що на війну ми йому мандата не давали і що тут ми проти нього. Ми розуміли ризики, пов’язані з такою позицією (вони, на жаль, повною мірою тоді реалізувалися), але в жодного з нас не було внутрішнього конфлікту. Ми залишалися вільними людьми, і це відчуття було набагато важливішим, ніж відчуття себе прихильниками президента. А вже виступити проти влади, яку ми відчуваємо ворожою собі і всьому, у що віримо, для нас узагалі не є психологічною проблемою.
“Патріоти” ж не за свободу, не за індивідуальність, а за спільність – за державу, за націю чи конфесію. Їхня гідність – у приналежності. Їхні ступені свободи обмежені лояльністю спільності. Вони “люди государевы”. Так, вони можуть виступити проти царя, але лише якщо цар не справжній – при цьому вони зберігають лояльність справжньому цареві. Вони можуть виступати проти держави, але тількм якщо вони не за владу, а за віру або за народ, однак тоді у них є реальний або уявний лідер віри чи народу, якому вони залишаються вірними.
Наші “патріоти” саме державники, вони не націоналісти і не релігійні фанатики. Вони ідентифікуються з державою (як, на жаль, і частина інтелігенції, що служить державі). Прихильники Гіркіна, мабуть, або вважали його ескапади узгодженою грою, яку проводили проти поганих людей в оточенні президента, або припускали, що Путін уже не цар, а, наприклад, наймит світової закуліси, а Гіркін служить справжньому, більш могутньому цареві, який найближчим часом себе і проявить. Але коли Гіркіна заарештували, вони опинилися в стані глибокого внутрішнього конфлікту: іншого царя, крім Путіна, схоже, немає, або він надто слабкий, щоб звільнити Гіркіна, а отже, не може вважатися царем. Їхнього лідера заарештувала та сама держава, з якою вони ідентифікуються. У цій ситуації вони не можуть протестувати – протест означав би бунт проти самих себе. Вони можуть тільки сподіватися на помилку, на те, що цар викриє підступи ворогів, через які він виступив проти свого вірного слуги (бо справді – вірний слуга!), підписувати петиції та вірити в мудрість і милість государя. Але не виступати!
І в цій ідентифікації зі спільністю, а не з індивідуальністю їхня головна відмінність від нас і, на даному етапі, їхня слабкість. Але не заспокоюйте себе: якщо з’явиться хтось, у кому вони побачать лідера своєї спільноти, вони піднімуть голову.
