Багато хто зараз помилково називає Ігоря Гіркіна зміновіхівцем, проводячи прямі паралелі між ним і тими, хто називався таким чином – зміновіхівцями. Проте нічого або майже нічого спільного між Гіркіним і зміновіхівцями немає.
Ігор Гіркін ніколи не боровся з існуючою в РФ державною системою, не воював з нею, а потім не виїздив за її межі, щоб там, відірвавшись від Батьківщини, дійти висновку (помилково) про еволюцію цієї системи та кинутися до неї в обійми, тим самим згубивши себе.
Він завжди був частиною цієї державної системи, її слухняним солдатом, ґвинтиком тієї машини, що вже давно перемелює поступливе населення. Гіркін був професійним силовиком. Не хочу заглиблюватися в суперечки про те, де він служив – у ГРУ чи ФСБ. Для мене принципової різниці немає: “играли два говна, игра была равна”.
Біда Гіркіна в тому, що він не зрозумів, не усвідомив, не відчув гнилого нутра цього режиму, що виключає будь-яку справжню ідейність і щирість. А Гіркін, схоже, собі на горе, був щирий.
Він щиро хотів тотальної мобілізації і тотальної війни. Він ідейно бажав масових людських жертвоприношень, ще масштабніших, аніж ті, що їх влаштував путінський режим. Людожер щиро хотів зробити режим ще більш людожерським. У підсумку режим зжер його самого.
Ні, Гіркін не зміновіхівець. Гіркін – сталініст, який не знайшов свого Сталіна, опричник, залишений без Івана Грозного, розгублений червоний кхмер без Пол Пота. У ньому нема нічого від тієї наївної віри у Вічну Росію (термін Мамлєєва), що живила реальних зміновіхівців, змушуючи їх вірити в переродження більшовицького режиму і летіти, немов метелики, на вогні червоного терору.
Наш сьогоднішній герой зліплений зовсім з іншого тіста.
