Заколот Євгена Пригожина, який вивів російське політичне співтовариство з тривалого анабіозу, часто розцінюється як “початок кінця” Володимира Путіна. Можна з цим погодитися – але з дуже великими застереженнями.
Для розуміння перспектив, які зараз відкриваються перед Росією, потрібно усвідомлювати, що режим Володимира Путіна – не просто приклад авторитарної влади, що спирається на згуртований колектив клептократів. Це політична система, яка поставила собі за мету ні багато ні мало уповільнення історичного часу.
Ще десять років тому я з упевненістю писав, що Росії не загрожує жодна модернізація – і якщо порівняти швидкість змін у нашій країні та всіх великих світових державах за останні 25 років, складно не дійти висновку, що країна практично законсервована. Влада займається руйнуванням науки й освіти, насадженням релігійності, відродженням архаїчних технологій. Персонально вона організована за канонами фаворитизму XVIII століття: “ближнє коло” імператора востаннє в російській історії було менш мінливим за часів Петра I. Навіть члени політбюро на момент смерті генсека Леоніда Брежнєва в середньому перебували на своїх постах не так довго, як перебувають сьогодні члени Радбезу.
Війна з Україною ведеться так, як велася в минулі часи якась Війна за іспанську спадщину. Явно недостатня за своїми розмірами армія, керована черговим обвішаним дзвінкими залізяками фаворитом і розбавлена найманцями з темним минулим, дає противнику окремі бої, давно втративши стратегічні перспективи. Еліта бавиться імпортними брязкальцями, а в столиці країни-агресора продовжують працювати посольства її супротивників.
Вагнерівський заколот мав, власне, єдину мету – змістити бездарного військового міністра і “актуалізувати” режим, а не зруйнувати його. Він був спробою не вбивства, а реанімації системи – але виявився невдалим, оскільки система хоче існувати, а не жити; стагнувати, а не розвиватися.
Останніми днями часто можна чути, що за одним заколотом підуть й інші; що Володимир Путін втратив підтримку, а еліти готові зчепитися в останній сутичці; що, можливо, фасад, а може, і фундамент системи пішов тріщинами. Я ставлюся до таких оцінок скептично.
Незважаючи на понесені іміджеві збитки, система залишається стійкою. Єдиним результатом заколоту стане збільшення кількості тих сановників, які зможуть чинити на Володимира Путіна серйозний вплив. Режим був не просто кричуще неефективний – він обмежував можливості маневру і гри для фаворитів, що становить саму основу зрілого монархічного порядку.
Видалення Євгена Пригожина дає елітам знак: тепер дозволено набагато більше, ніж учора, але червону межу переходити не варто. Можна боротися за увагу государя, але не проти нього – і тому можна очікувати, що підкилимна боротьба посилиться, а життя “двору” активізується.
Однак саме “двору”, а не імператора і не народу. Я не впевнений, що хтось із ближнього оточення всерйоз має намір змістити Путіна. Якби зараз з’явився новий правитель, він зіткнеться з необхідністю “розрулити” таку кількість проблем, що навіть у найвдалішому варіанті політичного майбутнього у нього немає.
Тому я б поставив на те, що еліти розширюватимуть ступені своєї свободи всередині режиму, дозволивши Владіміру Путіну “переобратися” в березні 2024 року і довести Росію до остаточної поразки в Україні та глибокої економічної кризи (на що я б відвів два-чотири роки). Сам він перебуває в ситуації, коли йому не спаде на думку про наступника: будь-яка втрата контролю (яка в такому віці має остаточний вигляд) означає втрату не якихось абстрактних досягнень, а свободи і життя – Rex Emeritus нікому не потрібен у своїй країні, але дуже навіть затребуваний Міжнародним кримінальним судом. Населення не має суб’єктності: воно в найкращому разі може засуджувати або захоплюватися, але не діяти.
За відсутності виборчого процесу і з дезертирством опозиції за кордон режим може повалити тільки революція – але нещодавні вихідні показали, що маси (на відміну від 1991 або 1993 року) на барикади не рвуться.
Бунт Євгена Пригожина ознаменовує кризу не путінської системи як такої, а тієї її форми, яка склалася наприкінці 2000-х років після періоду відносно динамічного розвитку. Повний кадровий застій; зупинка економічного зростання; “лобове” протистояння із Заходом; патологічна зацикленість на Україні – лише частина тих трендів, які не можуть не турбувати людей, котрі перебувають поза путінським бункером. Еліти навряд чи хочуть руйнування сформованого порядку – таке зараз не може принести їм вигод – вони хочуть нехай мінімального, але розвитку, і він, на мій погляд, тією чи іншою мірою проявиться найближчим часом.
Путінський режим почав рух по низхідній – проте він, найімовірніше, буде майже таким же повільним, як і його визрівання.
