Адже запросто могли б убити. Як сказав президент про ту людину, чиє ім’я він боїться називати: “Захотіли б отруїти, довели б справу до кінця”. А чому тут не довели до кінця? Немає людини – немає проблеми.
Навряд чи людей у балаклавах зупинили міркування гуманності або страх перед кримінальним кодексом. Не випадково Мілашина і Немов не стали давати свідчення поліцейському, заявивши, що “не бачать у цьому користі”. Боятися нападникам було абсолютно нічого. Один сильніший удар – і все.
Але ні.
Тому що потрібно-то зовсім інше.
Коли в “1984” в Орвелла Вінстон, змучений тортурами, вже готовий визнати, що двічі по два – не п’ять і не шість, а стільки, скільки треба, – його все одно не залишають у спокої.
Його мучитель спокійно пояснює: “Ви – вада в системі, Вінстоне. Пляма, яку потрібно стерти. Чи не казав я вам щойно, чим ми відрізняємося від гонителів минулого? Ми не задовольняємося вимушеним послухом і навіть найпринизливішою покірністю. Коли ви, нарешті, нам підкоритеся, то зробите це добровільно. Ми знищуємо єретика не тому, що він нам протистоїть. Навпаки, поки він протистоїть, ми його не знищуємо. Ми навертаємо його, проникаємо в підсвідомість, переробляємо. Ми випалюємо в ньому все зло й омани, перетягуємо на свій бік, причому не просто зовні, а щиро, всією душею. Перш ніж ми вб’ємо єретика, він має стати одним із нас. Для нас неприпустимо, щоб де-небудь у світі існувала невірна думка, якою б таємною і безсилою вона не була. Навіть у мить смерті ми не можемо допустити ні найменшого відхилення”.
Убити людину недостатньо, треба її зламати. Принизити, покалічити, бажано домогтися “добровільного” публічного покаяння, або хоча б показати всьому світові її обличчя, залите зеленкою. Адже смішно, правда? Ха-ха-ха!!!
Ерванд Абрахамян, іранський історик, який уже давно живе у США, написав страшну книжку Tortured Confessions – назву, напевно, можна перекласти як “Вимучені зізнання”, а точніше – “Зізнання під катуванням”. Він аналізує в ній публічні покаяння, дуже модні… в Ірані.
“Інтерв’ю”, що записувалися у в’язницях після Ісламської революції, з погляду історика, напрочуд схожі на інші такі самі каяття – особливо на ті, що робили в Китаї за часів Мао, під час московських процесів у 30-ті роки, під час схожих процесів у країнах Східної Європи, та серед тих в’язнів інквізиції за Ранніх Новорічних часів, від яких влада наполегливо домагалася насамперед зізнання провини.
Якщо людина принижена і публічно визнала свою провину, то її можна навіть і відпустити – або вбити – подальше вже не так важливо для влади.
Я не знаю, що буде далі з Оленою Мілашиною та Олександром Нємовим – усією душею бажаю їм одужання і душевної стійкості. Стійкості, втім, їм не позичати. Я бажаю стійкості Заремі Мусаєвій, на винесення вироку якій їхали Мілашина і Нємов. Мусаєва отримала 5 із половиною років колонії – просто так, узагалі ні за що, просто тому, що її син співпрацював із “Комітетом проти тортур”. Але якщо хтось із них зламається, зупиниться і навіть запише вибачення – не я буду тією людиною, яка їх засудить.
І дуже легко сьогодні увібрати орвеллівську безвихідь: усі спроби опору приречені, однаково тебе зрадять, і ти зрадиш, і полюбиш Старшого брата, і будеш приречено чекати загибелі.
Але, взагалі-то, це не так.
Гамлет казав Гільденстерну, коли той сказав, що не вміє грати на флейті: “Назвіть мене яким завгодно інструментом – ви хоч і можете мене терзати, але грати на мені не можете”.
Поки є такі люди, як Олена Мілашина, Старший брат не всесильний і залишається надія.
