Готувалася до лекції про 90-ті роки і читала книжку Еріка Гобсбаума “Бандити”.
Книга ця була написана задовго до того, як звичайним явищем російського життя стали дядьки в малинових піджаках.
Але з подивом розумієш, що багато висновків, зроблених на підставі вивчення ватажків колумбійських банд або балканських бандитів XVIII століття, дуже добре “лягають” на російську ситуацію – і не лише в 90-ті роки. Напевно, перехід від радянського життя до “ринкового” в Росії багато в чому можна порівняти з тим надломом, який відбувається під час руйнування традиційних сільських суспільств – а саме тут Гобсбаум бачить витоки масового бандитизму.
Там, де різко змінюється життя, слабшають влада і закон, де тисячі людей опиняються поза звичним існуванням, різко зростає роль енергійних молодих людей, які вміють поводитися зі зброєю. Вони намагаються самі визначати свою долю, але багато з них стають, користуючись визначенням Гобсбаума, “соціальними бандитами”, які відіграють велику роль у суспільстві, що їх оточує.
Гобсбаум помітив ту рису, що проявляється в різних країнах і в різних ситуаціях: бандити, які вийшли зі своїх сільських громад (або маленьких містечок, або робочих околиць), залишаються тісно з ними пов’язані. Багато з них починають сприйматися як єдині носії справедливості в несправедливому суспільстві. Жорстокої, кривавої, але справедливості.
Можна згадати дона Корлеоне, до якого йшли по допомогу ті, кому нікуди було більше звернутися. Їм усім було зрозуміло, що Хрещений батько робить страшні справи. А що робити? “Не ми такі – життя таке”, – як говорить герой фільму “Бумер”.
Гобсбаум дуже яскраво показує обидві сторони соціального бандитизму. Такі люди вбивають, ґвалтують, грабують – і їхня жорстокість усім відома. Водночас, вони часто комусь допомагають – своїм рідним і близьким, місцевій церкві, благодійному фонду.
Гобсбаум проаналізував безліч народних легенд, пісень, оповідань про бандитів. Десь бандити виявляються благородними розбійниками – Робін Гудами, а десь – кривавими месниками. Але все одно вони викликають захват, нехай і пов’язаний зі страхом.
І це не особливість Росії або “лихих 90-х”. Китайські розбійники, балканські гайдуки, український Олекса Довбуш, Стенька Разін, американські гангстери – на них дивилися як на захисників.
Міф про бандитів сильно розходиться з реальністю, але тим він цікавіший – бо йдеться не про кілька десятків людей, які порушують закон, а про те, як їх сприймають тисячі.
“Якщо ми видалимо весь місцевий колорит і соціальну структуру бандитизму, то залишається стійка емоція і незмінна роль героїв. Залишається свобода, героїзм і незмінна мрія про справедливість”, – пише Гобсбаум.
Вийде з Шервудського лісу Робін Гуд і покарає злого шерифа. Ми розуміємо, що черговий Робін багато кого вбив, пограбував банк, катував своїх ворогів – але ж він нас захищає.
Тільки всі ці мрії спрямовані в порожнечу. Далеко не кожен бандит – Робін Гуд, і не кожен пірат – капітан Джек Горобець. Шаламов міг би багато чого про це розповісти. Але навіть ті бандити, які виконують свою “соціальну” функцію, не залишаються з тими, кого начебто захищають.
Як пише Гобсбаум, вони з одного боку належать до світу пригноблених, а з іншого – до світу багатства.
Вони захищають “своїх”, але потім неминуче починають дедалі більше переміщатися у світ сили й влади – ідуть на службу до сильніших – “польових командирів”, полководців, володарів, легалізують своє становище – і стають командувачами армій чи депутатами Держдуми. І приносять туди свої бандитські звичаї та звички, а зовсім не турботу про слабких.
Загалом, надія на те, що дон Корлеоне допоможе тобі з почуття вродженої справедливості, не спрацює. Треба про це пам’ятати і не романтизувати братву, які б пісні про неї не співали.
