Історик Олексій Венедиктов отруйно зауважує, що у декого Пригожин антивоєнний крутіший за Володимира Кара-Мурзу, антикорупційний крутіший за Олексія Навального, антипутінський крутіший за Бориса Нємцова. Мало не сучасний Андрій Дмитрович Сахаров.
Я не чув, щоб хтось із демократів або хоча б із лібералів ліпив Сахарова, Нємцова, Навального і Кара-Мурзу з типового для Бандитського Петербурга “авторитетного бізнесмена”, про таємні “зіндани” якого ходили “легенди Невського проспекту” багато років. За часів Путіна “авторитетний бізнесмен” знайшов себе у фінансуванні банди горлорізів, об’єднаних справжнім релігійним культом насильства і жорстокості. Цю банду спецслужби створили для виконання всіляких “делікатних” доручень за рубежами Вітчизни. Там, де “нас немає”.
У всіх точках планети, де відзначилися вагнерівці, за ними тягнеться страшний, кривавий слід. Природно, Пригожин фінансував їх за дорученням держави і за преференції від держави. Класична “сіра схема”. Ані сам Пригожин, ні його підопічні не можуть викликати нічого, крім відрази.
Погляд самого Венедиктова на пригожинський “перформанс” зводиться до таких трьох тез:
1. Це був заколот не проти війни, а за війну. За більш рішуче ведення війни до перемоги.
2. Це був заколот не проти Путіна, а за Путіна. За крутішого і лютішого Путіна, здатного вести більш рішучу війну до перемоги.
3. Отже, ті, хто вийшов на вулиці вітати вагнерівців, – це і є ті, хто підтримує Путіна і війну.
Історик Венедиктов повністю ігнорує той факт, що перед заколотом і під час нього Пригожин задіяв радикальну антивоєнну риторику. Від яскравих описів “чого ми там накоїли” і зізнань, що “на нас ніхто не збирався нападати”, до “припущень”, що захоплені території “ймовірно” доведеться залишити.
Що стосується “царистської” ідеології заколоту, то розповіді про те, як Шойгу і Герасимов у своїх особистих корисливих інтересах обманювали простакуватого “царя” казками про підступи НАТО, – перебір навіть для дебілізованої зомбоящиком маси. Усім зрозуміло, що це не більше ніж ритуал, дотримання прийнятих пристойностей. Для наївніших – розрахунок перетворити “царя” на інструмент своїх антиелітних устремлінь. Якщо вийде. А якщо не вийде – знесемо його разом з елітою.
Ті, хто вийшов вітати вагнерівців, вітали людей, що йдуть розганяти “начальство”, еліту взагалі. Хто в цій еліті Путін, а хто Шойгу, навряд чи хто-небудь замислювався. Це питання постало б пізніше, якби заколот отримав розвиток. Але не в момент першої романтичної ейфорії.
Інше питання, наскільки зараз глибокі розбіжності між “глибинним народом” і елітою і в чому вони взагалі полягають. На жаль, роки постнеонацистської пропаганди дали свій результат. Сьогодні й еліту, і “глибинний народ”, і пригожинців, і гіркінців об’єднує одна сутнісна річ. Та сама, яка різко відокремлює їх усіх від незначної меншості демократів і лібералів. Від “російських європейців”. Це самовдоволена переконаність у тому, що брати чуже можна. Нападати на сусіда можна. А за нагоди і треба.
А ось далі цю умовно путінську більшість можна розділити на дві знову-таки нерівні частини. Для більшої частини чуже брати можна, якщо “нам за це нічого не буде”. А ось якщо виникають серйозні витрати, то “треба подумати”. Для меншої частини взяти чуже, підпорядкувати, нагнути сусіда – самоціль. Сакральний акт екзистенціального самоствердження. І ось тут уже “ми за ціною не постоїмо”. За будь-яку ціну.
Такими є нечисленні гіркінці та дугінці. Такі ж Путін і група його наближених (включно з вищою пропагандистською обслугою), яка чинила на нього вирішальний вплив щонайменше останні десять років. Для Путіна українська війна – це екзистенційна остання битва із західним лібералізмом. А ось для Пригожина (як він сам пояснював незадовго до заколоту) – це просто село пішло помахатися з селом. Помахалися – розрулили. Справа життєва.
На манію геополітичної величі та глобального месіанства страждає саме “елітка”. Путінський правлячий клас вискочок “з бруду в князі”, очманілих від незліченних багатств і неосяжної влади, що раптово звалилися в їхні руки. А ось “глибинному народу” пригожинський погляд набагато ближчий за путінський, незважаючи на всю ідеологічну отруту, якою його напихає телевізор. В особі Пригожина цей “глибинний народ” зробив “пред’яву” фюреру: “Ми просто хотіли помахатися по-сусідськи. А на твої надцінні ідеї ми не підписувалися. Ти навіщо нас у свій блудняк втягнув?”.
Путінізм завалиться, коли той, хто потягнувся за чужим, але обпікся, скаже: “Та воно мені й не треба було. Мене втягнули”. А вже хто втягнув – Шойгу з Герасимовим чи сам Путін – він розбереться потім. Заколот, влаштований безпринципним авантюристом-кондотьєром через свої ущемлені бізнес-інтереси, мав шанс перерости в антивоєнний рух. Так, бунтівник виявився дрібнуватий. Але шанс був.
Пригожин і вагнерівці, безумовно, є злом. Але глобальна загроза цивілізації, націленої на просування до верховенства права, пріоритету прав людини, свободи, рівності та справедливості, походить не від них. Ця загроза походить від Путіна і його поплічників. Вони є абсолютним злом. Їх можна тільки знести. І будь-хто, хто їх знесе, врятує світ.
Цього не хоче визнати історик Венедиктов. Для нього Путін і його кліка не є абсолютним злом. Він, як і раніше, сподівається на раціональний компроміс із ними. Через “згоду еліт”. Саме тому він відмовляється бачити антивоєнний посил пригожинського заколоту.
