33 роки тому відбулася подія, яку на той час мало хто міг гідно оцінити, але яка – як нині стає зрозуміло – стала однією з найтрагічніших і непоправних для нашої історії: було схвалено Декларацію про державний суверенітет РРФСР.
Її ініціювали люди, які заявляли про своє неприйняття комунізму і невдоволення повільним темпом реформ у Радянському Союзі; про важливість боротьби з привілеями номенклатури і владою бюрократії; про цінність народовладдя і федералізму; про необхідність швидкого вбудовування в сучасний світ, від якого Росія нібито стрімко відставала.
Цими людьми (за винятком небагатьох, хто щиро помилявся), однак, керувало лише одне я
– божевільне прагнення до влади та багатства. Ними рухало бажання не прискорити реформи, а позбавити повноважень союзне керівництво – нехай навіть ціною розвалу країни. У результаті вже за кілька років можна було бачити наслідки цих зусиль: замість ліквідації привілеїв чиновництва ми побачили вакханалію корупції та перетворення політики на бізнес; замість народовладдя – розстріл парламенту 1993 року і вкрадені президентські вибори 1996-го; замість максимального суверенітету територій – війни в Чечні та подальше перетворення Росії з федерації на диктатуру.
Однак найважливішим було навіть не це. Радянський Союз часів Михайла Горбачова був складною структурою, керувати якою в авторитарний спосіб було вже неможливо; країною, що стала реальним провісником свободи (що відчули країни Центральної Європи) і провідником антиімперської політики. Навпаки, той дивний монстр, який виповз із неї 12 червня 1990 року, виявився спадкоємцем не Російської імперії чи Радянського Союзу, а антизахідної, клерикальної та рабської Московії – що, власне, ми зараз і спостерігаємо. У цій Московії за третину століття державна служба перетворилася на годівлю; парламент – на сервільну боярську думу; армія –на дружину, яка підкоряється князю; а культура і наука – на рудимент, що існує тією мірою й до тієї межі, які визначать розжирілі попи. У цей чорний для нашої історії день було зроблено вибір на користь реакції, а не прогресу; клерикалізму, а не світськості; авторитаризму, а не свободи. Будівництво оруеллівської антиутопії почалося саме тоді, а зовсім не 31 грудня 1999-го або 24 лютого 2022-го.
Владолюбство й жадібність кількох десятків людей, уміло подані пропагандою як зразки суспільного служіння й особистої безкорисливості, за третину століття перетворили майже європейське радянське суспільство на фашистський рейх XXI століття, що загрожує щастю й життю своїх близьких і віддалених сусідів. Я не знаю, якою буде доля цього потворного утворення – але я переконаний, що кожному причетному до подій того часу варто було б каятися до кінця своїх днів…
