Минув один рік і дев’яносто сім днів війни. Сьогодні зовсім не хочеться писати про обстановку на фронті. Тим більше, що там все одно нічого не відбувається. І навіть про рейди російських партизанів у Бєлгородську область теж якось зовсім не пишеться… Начебто треба б це все детально розібрати, а ніяк…
У голові сидить оця фотографія дідуся біля трупа дев’ятирічної онуки. І все інше здається якимось зовсім неважливим, другорядним, незначним. Я знаю, що це неправильно. Я знаю, що навіть і в цьому конкретному бомбардуванні Києва сьогодні вранці загинули ще люди. Також живі люди – загинули. І на фронті сьогодні напевно загинула сила-силенна гідних молодих чоловіків, яким жити б та жити…
Але в думках – сидить оцей дідусь поруч із закритою фольгою мертвою онукою і ніяк цю сцену з голови не вибити. Так я сьогодні весь день і ходжу з цією фотографією перед очима. Ще в мене сьогодні в Пітері ховали друга, з яким я дружив 40 років. Рак. 64 роки. Звичайна справа. А я не зміг приїхати на похорон, сказати останнє “пробач”, кинути жменю землі на могилу.
І такий от настрій до вечора. Наче тикали весь день у тебе палицями. Тикали-тикали, і дотикали до того, що вже я перестав на щось реагувати і сиджу, як поліно, порожній і безмовний. І взагалі, нічого вже не хочеться і все байдуже.
Я знаю, що світ несправедливий. Я давно вже не чекаю від людей милосердя. Та що милосердя, навіть елементарної логіки – і то не чекаю. Я знаю, що ми всі помремо. Хто рано, хто пізно. Я знаю, що шляхи Господні несповідимі і Господь витончений, але не зловмисний. Але заради всього святого! Навіщо Йому живий Путін? Який урок нам Господь дає тим, що ця мерзота ще повзає по землі?
Сірий, пошарпаний міллю, банальний до позіхання чоловічок тримає в страху величезну кількість людей, і вони, ненавидячи і зневажаючи його, все одно виконують його накази, беруть до рук зброю і йдуть вбивати зовсім не знайомих людей, які нічого поганого не зробили, і навіть дітей, і все лише тому, що не хочуть, аби у них самих були проблеми.
І які ж проблеми змушують людей губити свою безсмертну душу? А такі, що можуть у в’язницю посадити. Або з роботи вигнати. Або з інституту відрахувати. Тому я зараз заплющу очі, повбиваю людей трошки, зате потім, коли все закінчиться (скоріше б), у мене не буде неприємностей. І я буду жити як раніше. І постараюся якомога швидше забути, як я вбивав дітей.
А якщо мене вб’ють? “Мене? Якого так всі люблять!”. Страшно!!! А що робити? Не послухатися – ще страшніше. Усі йдуть, і я йду. І так, що ж тепер, війну програти чи що? Росія ніколи воєн не програвала… Ага… Ще скажи ніколи не починала…
Росія! Програй цю війну. Сама. Добровільно. Просто візьми і програй. Просто зараз. Цим ти зробиш величезну послугу всьому людству. Ти навіть не уявляєш, як ти всім набридла зі своїми закидонами і капризами. Зі своїми комплексами й амбіціями. Потрібно бути сліпим, щоб не бачити, як ти рідко обіс**лася. Жодні соловйови зі скабєєвими не зможуть замаскувати того очевидного факту, що все, що ти вигадала про саму себе, виявилося брехнею і порожнім вихвалянням.
Найкраще, що ти можеш зробити, – це просто піти всередину своїх кордонів і заткнути рота років на сто. Ти все що хотіла – вже сказала. Більше тобі сказати нічого. Ми вже все зрозуміли і вивчили напам’ять: тебе образили, не прийняли до себе в компанію, обдурили, наблизили НАТО, не поважають, хочуть підкорити і відібрати ресурси, поневолити… Що там ще? Чому вам можна, а мені не можна… Начебто все… Все? І тому ти вирішила вбивати дев’ятирічних дівчаток? Ти думаєш, якщо ти вб’єш їж побільше, тебе поважатимуть?
Чи ти вирішила жити, як Калігула: “Нехай ненавидять, аби боялися”? Тільки ось тут є ризик, що ненавидіти будуть, а боятися – ні. І, схоже, що все до цього йде. І що тоді ти будеш робити?
Ти профукала весь той моральний багаж, який був накопичений поколіннями росіян. Тобі нічого сказати світу. Ти повний моральний банкрут. Я вже не кажу про таких гігантів, як Лев Толстой або святитель Пилип Количев, але навіть ось я думаю про людей, яких я особисто знав: Єгор Гайдар, Борис Нємцов, Віктор Черномирдін… Добре, що вони мертві і не знають, на що Путін перетворив Росію.
Росія стала опудалом і посміховиськом водночас. Гіпноз путінської величі працює тільки при увімкнених останкінських випромінювачах. І тільки для тих, до кого дістають їхні промені. А весь інший світ дивиться на Росію з подивом: ви нічого не переплутали? Це та сама Росія, яка дала світу Рахманінова і Чехова?
Уже всім у світі ясно, що Росія не переможе за жодних обставин. Навіть бажаний Путіним мир як фіксація нинішнього становища на фронті – це повна і беззастережна поразка Росії. Тому що тепер вона ще далі від тих цілей, які вона декларувала, ніж коли починала цю війну. Якщо це не поразка, то що таке поразка?
А буде для неї ще гірше. Обов’язково буде. А все тому, що наша справа права. Ворог буде розбитий і перемога буде за нами.
Слава Україні!
