На Західному фронті – для Росії він Західний – без змін. Майже за Ремарком. І бомбардування тривають, і повітряні тривоги по всій Україні, і гинуть захисники й агресори. Але щось змінилося в повітрі. Уже п’ятнадцять місяців лютий, а тут, начебто, запахло березнем.
Захід дає зброю. Не всю, напевно, що треба, але явно більше, ніж раніше, постійно заходячи за самими ж для себе поставлені прапорці. Ось уже й F-16 стають реальністю. Із Зеленським під час його останньої поїздки до Європи говорили вже просто як із переможцем – іще не переміг, але переможе неминуче.
Україна збиває все більше. І над своїм небом – навіть “принципово незбивані” “кинджали”, – і над російським. У Брянську і зовсім чотири літальних апарати за раз (українці, здається, і тут кажуть, що це не вони, отже, це союзні їм марсіани).
Атаки дронів та іншого літаючого на російські об’єкти вже взагалі нікого не дивують. Ідуть просто в стрічці новин.
Ореол переможності, що його випромінюють зараз Україна та українці, – необхідна умова їхньої перемоги у важкій війні, яку вони ведуть із ворогом, котрий переважає їх за чисельністю й економічним потенціалом і якому байдуже не тільки до їхніх, а й до своїх втрат: баби ще народять. Думаю, і зброя пішла швидше саме через це передчуття перемоги. Переможець, нехай і потенційний, викликає симпатію і бажання бути поруч із ним. Дай їм Бог: вони не лише за себе б’ються, а й за весь світ, зокрема й за нас. У їхній перемозі шанс на наше звільнення.
Але тут є й небезпека. Наша оцінка будь-якої ситуації визначається не абсолютними значеннями, а співвідношенням реальності (або того, що нам здається реальністю) з нашими очікуваннями. Очікували, наприклад, що з полиць усе зникне, але не зникло, стало просто гірше – усе чудово, усі задоволені! Думали, без вини, зовсім ні за що, посадять у в’язницю, але не посадили, а тільки оштрафували (теж ні за що, зауважте) – щастя. Думали, зарплату додадуть на двадцять відсотків, а додали лише на десять – пограбували! У цьому випадку – те саме. Якщо люди налаштуються на те, що Україна блискавичним ударом звільнить Крим, а вона “всього лише” переріже сухопутний коридор, то неминучим буде розчарування. Не знаю, які можуть бути наслідки такого розчарування в самій Україні (чи там люди дивляться на стан справ адекватно, а тому й розчарування не буде), але на Заході воно може виразитися в утомі, у бажанні не наближатися до України, як зараз, а, навпаки, дистанціюватися від неї. А такі настрої серед виборців неминуче посилять позиції різноманітних демагогів або просто недалеких людей, а їх серед політиків анітрохи не менше, ніж серед “простих громадян”, які почнуть закликати подумати, нарешті, не про Україну, а про самих себе, та й узагалі не втручатися у справи колишньої iмперії, йдучи на ризик ядерної війни. Щоправда, президент Зеленський цю небезпеку, здається, усвідомлює. У будь-якому разі, він неодноразово застерігав від завищених очікувань. Але ж усім хочеться вірити!
Моральний підйом серед союзників України цілком зрозумілий. А ось загадкою виглядає очевидна паніка серед Z-патріотів у Росії. Панічні настрої, так само нічим їх не обґрунтовуючи, як і, свого часу, нічим не обґрунтовані обіцянки легкої перемоги, видають і так звані воєнкори і навіть гранди російської пропаганди. По телевізору! І збивають українці прямо ескадрильями, і, якщо й далі так піде, ми програємо (звісно, програєте, але раніше ви про це мовчали).
Але тут є й небезпека. Наша оцінка будь-якої ситуації визначається не абсолютними значеннями, а співвідношенням реальності (або того, що нам здається реальністю) з нашими очікуваннями. Очікували, наприклад, що з полиць усе зникне, але не зникло, стало просто гірше – усе чудово, усі задоволені! Думали без вини, зовсім ні за що посадять у в’язницю, але не посадили, а тільки оштрафували (теж ні за що, зауважте) – щастя. Думали зарплату додадуть на двадцять відсотків, а додали лише на десять – пограбували! У цьому випадку – те саме. Якщо люди налаштуються на те, що Україна блискавичним ударом звільнить Крим, а вона “всього лише” переріже сухопутний коридор, то неминучим буде розчарування. Не знаю, які можуть бути наслідки такого розчарування в самій Україні (чи там люди дивляться на стан справ адекватно, а тому й розчарування не буде), але на Заході воно може виразитися в утомі, у бажанні не наближатися до України, як зараз, а, навпаки, дистанціюватися від неї. А такі настрої серед виборців неминуче посилять позиції різноманітних демагогів або просто недалеких людей, а їх серед політиків анітрохи не менше, ніж серед “простих громадян”, які почнуть закликати подумати, нарешті, не про Україну, а про самих себе, та й узагалі не втручатися у справи колишньої Імперії, йдучи на ризик ядерної війни. Щоправда, президент Зеленський цю небезпеку, здається, усвідомлює. У всякому разі, він неодноразово застерігав від завищених очікувань. Але ж усім хочеться вірити!
Моральний підйом серед союзників України цілком зрозумілий. А ось загадкою виглядає очевидна паніка серед Z-патріотів у Росії. Панічні настрої, так само нічим їх не обґрунтовуючи, як і, свого часу, нічим не обґрунтовуючи обіцянки легкої перемоги, видають і так звані воєнкори і навіть гранди російської пропаганди. По телевізору! І збивають українці прямо ескадрильями, і, якщо й далі так піде, ми програємо (звісно, програєте, але раніше ви про це мовчали).
У мене є зовсім не політологічне пояснення цієї загадки. Справа в самій суті цієї війни: правда в ній на боці українців. Як колись, після 22 червня 1941 року, вона була на боці СРСР, незважаючи на той очевидний факт, що Сталін був не меншим лиходієм, ніж Гітлер. Або навіть більшим. Але радянські солдати, зокрема й пращури сьогоднішніх бійців ЗСУ, захищали Батьківщину, а німецькі, серед яких були різні люди, зокрема й хороші, прийшли як окупанти й агресори. І тому, зокрема, у нас і тоді, і потім – про той період – складені такі чудові пісні. Не бравурні, а людські, які співала вся країна. А в Німеччині про ті роки таких пісень немає, не склалися. І в нас зараз про цю війну таких пісень не буде. І не тому, що авторів не вистачає, а тому, що сьогодні ми – гітлерівці, і нічого, окрім ролика з цим убогим Шаманом, держава російська створити не може. А в українців прекрасних пісень про цю війну, тобто, про людей на цій війні, вже багато, а буде ще більше.
І я думаю, що цю правду українців видно будь-кому, хто побував на фронті або, як ці “воєнкори”, поруч із фронтом. І розуміння цієї правди призводить до відчуття неминучості поразки і до страху, який пробиває зараз екран, до істеричних закликів зробити нарешті що-небудь. Не в бойовій потужності зброї, що поставляється Заходом, тут справа, не в застарілому характері й нестачі нашої, а в розумінні того, що за ким правда, за тим і сила. З боку українців – лють шляхетна, а з російського – нічого, крім злості, ненависті до життя та образи на весь світ. Із цим не виграєш.
Та ніхто й не збирається вигравати. Путін оголосив війну вічним і природним станом країни. Він уже давно не говорить ні про терміни перемоги, ні про те, а в чому вона, власне, полягатиме? А фронтмени війни: Кадиров, Медведєв, Пригожин та інші – жодним чином не сприяють тому, щоб перемога стала бажаною для нормальної людини. Люди ж не хочуть жити під владою Кадирова або за поняттями Пригожина, не хочуть реалізації неясних фантазмів Медведєва, не хочуть тріумфу бандитів і божевільних. А тому, коли українці переможуть, не буде в народу жодної депресії, а буде тільки полегшення, що все це, нарешті, закінчилося. І сліду підтримки війни чи Путіна не залишиться.
Буде квітень!
