Будь-яка помилка, а тим більше – переконання, що ми можемо не лише давати поради, а й критикувати українців, є контрпродуктивним. І в цьому плані історія з Віктором Шендеровичем, за всієї її некрасивості…
Як ви знаєте, я знайомий з відчуттями, коли предмети твого одягу стають непридатними від контакту з яєчним жовтком або кетчупом. У путінській Росії, у вегетаріанські часи, коли вони ще хуліганили, а не саджали нас, я все це проходив. Тому можу тільки поспівчувати. Але якщо вийти за рамки цієї, так би мовити, акції, за межі таких дій, які я не підтримую, то деякі висловлювання Шендеровича і, ба більше, повторення цих висловлювань і глибока переконаність, що він може сьогодні вести “боротьбу з українським нацизмом” і вказувати Україні на витрати священної війни, яку веде український народ сьогодні… Усе це – контрподуктивно (даватимемо дипломатичні оцінки).
Насправді, це велика проблема росіян. Хто сумнівається, проведіть невеличкий експеримент. Використайте аналогію Другої світової війни. Тому що ситуації схожі, Путін – новий Гітлер, нам це начебто зрозуміло. Проте в декого відбувається затемнення мізків, бо не хочеться проводити паралелі і себе в цю ситуацію ставити. Отже, уявімо собі: Стефан Цвейґ у 1940 році починає розмірковувати про польський антисемітизм. Який вигляд це матиме? Перебуваючи в еміграції, знаменитий єврейський письменник, австрійський, розмірковує, що, взагалі-то, є проблема польського антисемітизму. Уявили?
А тепер зробимо історичний екскурс не в Австрію чи Німеччину, а в Радянський Союз. І дамо оцінку з точки зору тих етичних позицій, які відстоює Шендерович. Причому навіть не один Віктор – група людей, яка перейнялася до нього симпатією: мовляв, ось ми зараз заявимо про себе!
Немає у вас права нічого заявляти! Немає права критикувати українців, поки російський фашизм лютує на українській землі! Ба більше, це право може й не з’явитися за нашого життя – так теж буває. Так, неприємно. Але це той історичний факт, з яким треба змиритися.
І ось повернемося в Радянський Союз. Як ми будемо оцінювати такі слова?
Так убий вже хоч одного!
І не дай цьому гадові жити!
Скільки разів побачиш його,
Стільки разів його треба вбити!
Це вірш Костянтина Симонова, ми його у школі вчили. Як їх потрібно кваліфікувати? Як фашизм і розпалювання ненависті? “Його” – це німця. Зайдіть в інтернет, подивіться, яка кількість плакатів була: “Убий німця!”. Фашиста, німця – різниці не було. Це потім, у 45-му або наприкінці 44-го, Сталін скаже: треба б усе-таки розділяти…
Але Україна зараз не в тому становищі. Вона веде священну війну – таку, як вів Радянський Союз після 22 червня 1941 року. До того СРСР був таким же агресором, як і фашистська Німеччина.
І ось уявіть собі, як реагували люди в СРСР на війну. До речі, показово: єврей Еренбург, єврей Симонов – вони ж це все писали. А тепер уявіть реакцію українців, яких російські емігранти засуджують за те, що ті дозволили собі сказати, що росіян не повинно бути.
Так, ми все розуміємо. І між собою можемо обговорювати, що це погано – коли велику російську культуру принижують, коли вони використовують термін “росіянин” замість того, щоб “путініст” сказати… Між собою – будь ласка! Обговорюйте. Але публічно – стуліть пельки! Тому що все це бумерангом повертається до нас. І найнеприємніше в цій історії – що кількість добровільних адвокатів Шендеровича зашкалює!
Я ще раз повторюю: контакт нашого одягу з такими предметами споживання, як кетчуп або яєчний жовток, – це неправильно. Але боюся, це лише початок відторгнення – з боку України. І рикошетом це позначиться на всій ліберальній тусовці.
Одна з проблем, з якою ми стикаємося, продавлюючи концепцію, що в нас є потенціал для створення віртуальної Південної Кореї або віртуального Тайваню, з яким може інтегруватися мільйон, а може, вже й два мільйони російських емігрантів, – це протидія з українського боку. Який каже: “А яка між вами і путіністами різниця? Ви-то, може, на словах за нашу перемогу, але послухайте, як у вас про “наших хлопчиків” говорять, як нарікають на те, що ми погано з російською культурою поводимося… У нас тут щодня людей убивають!”.
Загалом, це досить довга і важка історія – саме через глибину того морального падіння, тієї катастрофи, з якою ми зіткнулися і з якою нам доведеться жити. Ось мені 60 років – найімовірніше, до кінця мого життя ми будемо жити з цим. І нам треба шукати способи, як це все змінити – у свідомості всього цивілізованого світу.
Зараз потрібно поводитися вкрай обережно. На жаль, Віктор Анатолійович своїми висловлюваннями провокує ті історії, які бумерангом вдарять по всіх нас..