Писати новітню історію Росії, звісно, ще рано. Але можна і потрібно робити якісь висновки та узагальнення: з моменту розпаду СРСР минуло вже понад 30 років. До того ж багато подій цих років так чи інакше пов’язані з попередньою історією Росії, особливо радянською.
Давно вже стало загальним місцем говорити про те, що путінський режим має єльцинське коріння. Сперечатися можна лише про глибину цього коріння. Загалом же очевидно, що основи нинішнього тоталітаризму закладалися саме тоді, в 90-ті.
Але таке визначення страждає неповнотою: можна подумати, що трансформація влади була неминуча і зумовлена заздалегідь усім ходом російської історії. Насправді зміцнення путінської диктатури йшло зовсім не торованою доріжкою, і на різних етапах окремі прошарки російського суспільства цьому чинили опір – точніше, мали інший порядок денний, який, на жаль, не реалізувався. Що це були за етапи?
Згадаймо, що відбувалося в країні після початку Другої чеченської війни та вибухів будинків – подій, що привели Путіна до влади. Я б відзначив три основні спроби переломити хід історії. Зараз, після вбивства Олексія Навального, це подвійно актуально, оскільки багато хто говорить, що з відходом Навального закінчилася епоха. Зрозуміло: те, за що боровся Олексій, на даному етапі завершилося. Однак Навальний з’явився не на порожньому місці.
Перша спроба щось змінити була на початку нульових, коли влада Путіна ще не абсолютизувалася і була скомбінованою: прем’єром був Касьянов, головою адміністрації – Волошин, мала потужні важелі впливу “єльцинська сім’я”. Впливовими були й олігархи, низка яких являла собою орієнтовану на Захід альтернативу, набагато сучаснішу і демократичнішу. Ця прозахідна опозиція Путіну і його подільникам діяла не ззовні, а з надр режиму.
Але олігархи програли бій. Найпам’ятніші епізоди: розгром НТВ і ТБ-6, вигнання з країни Гусинського і Березовського, а у фіналі – розгром ЮКОСу, ув’язнення на довгі роки Ходорковського і скасування його “Открытой России”. Битва з ЮКОСом відрізнялася особливою запеклістю. Це була боротьба за вектор подальшого розвитку: або відкрита західна модель, або закрита російська, з вагомою корупційною складовою і засиллям спецслужб. На плаву залишилися тільки ті з олігархів, хто готовий був перейти в підлегле становище, стати заручником держави. Так завершився перший етап протистояння Путіну.
Напередодні свого другого терміну Путін звільнив Касьянова, а до цього – і Волошина, зосередивши кермо влади у своїх руках. Рік потому я заснував громадський рух “Об’єднаний громадянський фронт”, у якого незабаром з’явилося понад 50 регіональних відділень. У 2006-му ми створили позаідеологічну опозиційну коаліцію “Інша Росія” і почали проводити “Марші незгодних” під гаслами “Росія без Путіна!”, “Геть владу чекістів!”, “Ні поліцейській державі!” тощо. Крім того, зайнялися підготовкою “Програми національної злагоди”.
Ту нашу ідеологічно строкату коаліцію, напевно, найправильніше назвати різночинсько-демократичною. До неї увійшли і правозахисники, і політики нової хвилі, і старожили, які залишилися на узбіччі політичного життя, і численна молодь, що не бажала приймати путінські правила гри. Вони згуртувалися навколо простого, зрозумілого гасла: “Чесні вибори”. У цього широкого руху був шанс зупинити сповзання держави до диктатури. Не вщухали протестні акції й у ліберального флангу. Влада нервувала: вона ще не готова була до тотального придушення протестів. Свавілля силовиків тільки набирало обертів. Коли наприкінці 2005 року ми прийшли узгоджувати демонстрацію, міліцейські генерали говорили з нами ще дуже шанобливо, а через сім років нас уже били на вулиці сержанти.
Наприкінці 2008 року ми з Борисом Нємцовим заснували демократичний рух “Солідарність” з такими цілями: звільнення політв’язнів, мирні вуличні акції протесту, інформаційно-просвітницька діяльність, виборчі кампанії. Нашим політичним принципом була “відмова від співпраці з владою”, а програмними тезами – відставка Путіна, розслідування діяльності його дружків-корупціонерів, ухвалення закону про люстрацію, народовладдя, європейські стандарти життя тощо.
Піком антипутінських виступів, організованих “Солідарністю”, став 2011 рік. Невдоволення людей накопичувалося вже з вересня, коли оголосили про прийдешню “зворотну рокіровку” Медведєва з Путіним, а тригером для протестів послужила відверта фальсифікація грудневих виборів до Держдуми. Московський середній клас відкидав і нечесні вибори, і перспективу повернення Путіна в Кремль. Ми зуміли чітко відреагувати на невдоволення людей і підхопити суспільний протест, що спалахнув, що було закономірним підсумком нашої багаторічної роботи.
Тоді ж виникла коаліція і з Навальним – з його риторикою та енергетикою рух отримав додатковий імпульс. У тому грудні в нас був певний шанс, але ми його втратили. На цьому історія другого етапу, по суті, закінчилася. У 2012-му ще працювала Координаційна рада опозиції, але ідея об’єднання різних політичних сил себе вичерпала, і влада вже розуміла, як із нами боротися. До речі, всередині Координаційної ради вирішальну деструктивну роль зіграла “ліберальна тусовка” на чолі з Ксенією Собчак.
Одна з причин невдачі цього багатообіцяючого руху лежить на поверхні: він не зміг вийти за межі політизованої частини суспільства й охопити мільйонні маси людей. Важливо й те, що на всіх етапах справу губив опортунізм так званих системних лібералів і Григорія Явлінського з його партією “Яблуко” – у вирішальні хвилини, коли політична ситуація хиталася, ці світочі російського лібералізму (ім’я їм – легіон) завжди приходили на допомогу Путіну. У підсумку до 24 лютого 2022 року чимала частина російської інтелігенції була на боці Путіна як “меншого зла”…
Потім почався третій етап – це Олексій Навальний, його Фонд боротьби з корупцією та гучні розслідування, його команда і прихильники. Це вже інші люди – молодий креативний клас, що часом доволі туманно уявляє собі, що було в СРСР і навіть у 90-ті роки. Клас, який вимагає певних громадянських свобод і орієнтований на Захід. Навальний став символом цієї нової спроби. Вона була менш жорсткою з точки зору конфронтаційності і безпосередньо режиму Путіна не загрожувала. Протистояння було порівняно локальним: навальністи брали участь у місцевих і регіональних виборах, а також активно агітували виборців за “Розумне голосування”, щоб знизити результати партії влади “Единая Россия”.
Проте це була альтернатива, що проіснувала кілька років. Але потім влада вирішила, що навіть це нікому не потрібно. Тут треба сказати, що і спроба якось облагородити російське політичне життя супроводжувалася черговою зрадою російських лібералів: вони знову вирішили, що набагато спокійніше жити при диктаторі, ніж робити ставку на “невідомо кого”.
Отак, після трьох безуспішних спроб, ми й опинилися там, де перебуваємо зараз. І, між іншим, центри опозиції за кордоном відображають ці три періоди. Чому ж найрізноманітніші за своєю суттю об’єднання і різні люди не змогли зупинити рух Путіна до фашизму?
Звісно, в цьому є велика провина російських системних лібералів і ліберальної інтелігенції. Звісно, ідея опору не опанувала мас. Звичайно, велику роль зіграла невдала міжнародна кон’юнктура, що зміцнювала позиції Путіна і не давала жодних надій на те, що Захід чинитиме тиск і перешкоджатиме небезпечному крену Росії. Захід просто ігнорував очевидні тренди: за Обами та Меркель капітулянтський процес набув незворотного характеру.
Але є і ще одна причина, що нині стала очевидною. Це, напевно, загальний знаменник наших невдач, оскільки і в олігархічної фронди на чолі з Ходорковським, і в політичної окрошки, яку збирали ми з Нємцовим, і в руху Навального за всіх відмінностей було дещо спільне: жодна з цих спроб не передбачала розпуску імперії! Навіть у моїй, найрадикальнішій, версії перетворень був відсутній яскраво виражений антиімперський елемент. Сьогодні постало розуміння: будь-яка спроба змінити ситуацію в Росії, що не передбачає ліквідації імперського алгоритму влади, приречена.
Єдиний шанс вивести Росію з історичного глухого кута я бачу в тому, щоб після зміни влади розширити програму реформ і повністю викорінити багатовіковий імперський механізм управління.
Отже, за минулуі майже чверть століття було три хвилі російської опозиції. Злегка перемішуючись і підштовхуючи одна одну, хвилі накочували на кремлівську фортецю – і все безуспішно. Як з’ясувалося, однієї води мало – потрібен ще й вогонь.
